Мені в житті ніхто не поміг, мама з татом лиш руками розводили, мовляв, що вони могли мені дати:- Вийдеш заміж і будеш мати, – казали вони мені

Саме тому, я думала, що оте «заміж», то такий безкоштовний магазин, де ти собі просто береш і не дивно, що заміж я вискочила рано. Дивилася на чоловікову гарну хату і вже уявляла себе в ній господинею: сплю доки хочу, їм, що хочу і цілими днями дивлюся телевізор.

Таким було моє уявлення щастя в дев’ятнадцять років. Та й тепер теж, якщо чесно, бо лише серіали мене й відволікають від реальності.

Але тоді моїм мріям не судилося здійснитися, бо господинею в тій хаті була не я і уявлення моєї свекрухи, про її особисте щастя ніяк не співпадало з моїм. Я ніколи їй не змовчувала і над нашою хатою й ворона не сідала.

Я тоді й вирішила, що треба мого чоловіка просто переманити у місто і там ми будемо жити у власній квартирі.

– На квартиру треба заробити, – сказав мені Мар’ян.

– Ну то йди і заробляй, – здивувалася я, невже я маю сама на квартиру заробити?

Ще якийсь час чоловік висилав мені гроші на оренду житла, далі я зрозуміла, що при надії, але ця звістка ні в кого не викликала радість.

– А на кого ти розраховувала з дитиною, – спитала мене свекруха.

Таке було смішне питання, я ж ні на що не розраховувала, навіть про таке й не думала, просто сталося і все, значить, треба виховувати.

Батьки мої інколи передавали продукти, свекруха більше помагала грошима, а далі й сказала, що вона не хоче гроші на вітер викидати і я маю або вернутися до неї жити, або до матері.

– Ти на які гроші надієшся, – спитала вона мене, – Мар’яна не буде ще пів року, бо все не так просто, то ти просто хоче синові гроші.

Я й справді послухала її і вернулася, але вона постійно мене то до однієї роботи, то до другої, дитина вередує…

Приїхав Мар’ян з вахти, а вона його давай навчати, як то з жінкою жити. Я тоді дитину на руки та до батьків, а вони й не зраділи.

– А хто вас годувати буде? Прийдеться ще виорати та засадити картоплею, ще одну свиню тримати, качок купити, – мама перелічувала і перелічувала, а я де хотіла працювати, я ж хотіла бути щасливою.

Якраз тоді їздили за товаром у Польщу і мене знайома хресної взяла з собою, щоб я їй допомогла і отак я на чужині зрозуміла, що я сама. Навіть не так, я завжди сама, навіть, коли поруч люди, які рідні чи кажуть, що мене люблять.

І ніхто мені нічого не повинен, а я все маю зробити сама для себе. Спочатку я важко працювала, але я така, що добре розумію, де може бути легше і, що знаючи мову та вміючи писати, ти геть маєш інші гроші.

І отак я забезпечила собі квартиру, де я живу щасливо сама. Купила доньці квартиру і оплатила освіту, а далі сказала, що тепер вона сама має думати, як їй далі жити, бо я дала їй більше, ніж мені дали батьки.

Мар’ян і його батьки дали моїй доньці родину, показали, які відносини між рідними, вчили їздити на велосипеді і не спали ночами, коли вона нездужала. Це я вже тепер розумію, а тоді геть не цінувала. Важливе побачилося мені через роки і я не стала гоноритися, а прийшла до свекрів з подарунками і перепросила.

Сказала те, що думаю, від щирого серця, що вони зробили для своєї онуки так багато і я їм за це вдячна. Ми всі потім плакали і також казали, що не списували на мій вік мою поведінку, думали, що я вже маю все розуміти… Мар’ян сам і я сама, не знаю, може, у нас ще щось і вийде, якщо ми наново один в одного закохаємося?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page