Знаєте, коли мені свекруха казала, що принесе нам на новосілля свою родинну реліквію, я сподівалась побачити щось справді вартісне.
Мені ввижалась річ, яку я зможу передати своїй донці. Щось цінне, щось, що не соромно буде і їй передати потім своїм дітям: каблучку, можливо ланцюжок, годинник цінний.
Ну щось таке люди називають “реліквія”. чи не так. Я навіть відрепетирувала вираз обличчя і слова вдячності. Все ж не щоденно нам дарують свекри щось цінне.
Однак, коли побачила що то принесла мені свекруха я не знала, чи то насмішка, чи вона й справді вважала що в моєму домі є місцне такому:
— Мамо, ви серйозно? – дивлюсь на неї. – Може вам і реліквія, але мені в хаті такого не треба. Ну й що що ви везли через пів країни? Я такого не потребую, навіть собаці замість тарілки не поставлю.
Свекруха враз стала кольору стиглої вишні, навіть сльози на очі повиходили їй.
— Ніно, це не виховано. – каже мені, – Ти навіть не розібралась яка то річ прекрасна, а вже мені такого наговорила. Я ж від усієї душі.
— Від усієї душі мені батьки дім подарували. – кажу як є. – а ви, ні щоб щось нове і добре придбати. Приперли мені ось це, ще й дивуєтесь чого то я брати не хочу.
Свекрусі ще й вистачило сорому просити мого чоловіка аби відвіз її на вокзал. Таку сцену влаштувала. Бачте, я її образила, сказала що вона нам нічого не дала і вона більше не хоче залишатись у “моєму” домі.
Чоловік маму відвіз, навіть не поглянувши, що у домі були гості. Залишив нас усіх. Найприкріше, що за столом тільки про свекруху і її подарунок мови й було, хоча зібрались усі порадіти тому, що ми оселились у власному домі. Дехто ще й на бік свекрухи моєї став. Але давайте про все з самого початку.
Батьки у мене давно у Португалії мешкають. Свого часу продали квартиру у Києві і придбали собі будиночок у цій прекрасній країні. Працюють, гарно заробляють і живуть досить не погано.
Ще коли я лиш заміж вийшла вони придбали мені недобудований будинок під столицею. Власне, коробка була, а потрібно було зробити усе інше.
Ми п’ять років із чоловіком витратили на те, аби наш дім став таким, як є нині – ошатним і прекрасним.
І ось, минулої п’ятниці ми вирішили відзначити новосілля. Запросили друзів, знайомих, батьки мої приїхали, свекруха навіть своє господарство покинула на сусідку і теж до нас завітала.
Ще до свята вона тримала інтригу. Казала, що привезе нам в дар свою родинну реліквію, яка у їхньому роду уже четверте покоління від матері доньці переходить.
Ну про що б ви подумали? Правильно: золото, коштовності, картина. Але свекруха приїхала із коробкою яку з таким обличчям задоволеним мені дарувала, ніби там були гроші до самого верху складені.
Відкриваю і оніміла – казани. Так, так, старі казани в яких ще прабабці готували у печах. Такі що знизу вужчі, а зверху кругліші. Ну, в музеях такі біля печей стоять:
— Таких страв як із цих казанів ти ніколи не куштувала, – каже свекруха. – Звичайна каша в них стає ресторанною стравою. М’ясо, котлети, голубці. Цих три казанчики – справжній скарб.
Мені стало так образливо, що й не передати. Ну як не соромно у новий дім, сучасний, везти от такі речі? Що я маю в них готувати, коли у мене каструля найдешевша в кухні коштує 4 тисячі?
Мені мама посуд із Португалії люксової якості передає не дивлячись ні на ціни, ні на те, що пересилка не дешева. Та що там, у мене ложки з позолотою, а тут – казани?
Звісно, я дар не прийняла. Та й який то був дар, аби не з пустими руками: “На тобі небоже, що мені не гоже”.
Але найприкріше, що чоловік образився не на маму за ті казани, а на мене, що я їх не взяла. Уявіть! Ще й гості деякі мені казати почали, що я вчинила не надто гарно.
Тобто, людина яка привезла у мій дім такий подарунок вчинила гідно, а от я ні?
Ну от скажіть на милість, ви б інакше відреагували, га?
Головна картинка ілюстративна.
