fbpx

Мені залишалося кілька років до пенсії, але сталися переміни в керівництві і до нас прийшла така вже начальниця з власним баченням всього, що робота стала просто непосильною

Не так було важко виконувати свою роботу, як вислуховувати від керівниці постійні питання, багатозначні паузи, по сто разів питання про одне і те ж. Ми всі не знали, що ця керівниця від нас хоче і чого добивається. Чи варто казати, що спізнення були її улюбленим способом показати. Хто тут головний.

Особливо вона прискіпувалася до таких, як я, майже пенсіонерів.

– Пересидіти не вдасться, шановні, – казала вона, – я вас тут за трудові заслуги тримати не буду, або працюйте або самі звільняйтеся!

Ми перестали один з одним говорити, закінчилися кавування і чаювання, милі привітання з днями народженнями, появою дітей чи одруженням.

Мені було неприємно ходити на роботу і у мене часто й тиск підвищувався, а Віра Семенівна була тут-як-тут і щебетала, що вона мені лікарняний відкривати не буде.

– Не треба тут вдавати, що вам погано, звикли так звертати увагу і відлунювати від роботи!

Я ходила на ту роботу, як на якусь кару Господню, закреслювала дні до вихідних, а, коли був поганий настрій, то замальовувати чорним весь квадратик.

Звичайно, що чоловік і діти це все бачили і радили мені самій звільнитися, але я була проти:

– Я там двадцять років пропрацювала, куди я піду? Мені до пенсії два роки!

Найважче було взимку, в темну пору року, коли встаєш в сіру мряку, йдеш в темноті на автобус по брудному снігу і вертаєшся додому в таку ж безрадісну чорноту, яку тягнеш з роботи.

І так я якось подивилася в вікно, де замість весни і зелені було болото і сікло снігом, сіре небо віщувало лише дощ на цілий день, погляд впав на календар, де було замальовано моєю рукою дуже багато днів, а ті, вихідні, які були світлими плямами, насправді такими світлими не були. Бо я себе морально готувала до чергового робочого тижня.

Я наче вперше зрозуміла, що своїми руками викреслила зі свого життя всі ці дні і не розуміла для чого? Яка пенсія? Яка зарплата? Який стаж? Щоб витримувати цю начальницю, то ніякої зарплати досить не буде!

Я йшла на роботу з чіткою метою – пишу заяву і починаю нове життя! На зупинці я звернула увагу на світлу пляму, яка марно ховалася під лавочкою, бо дощ діставав навіть туди. Це було кошеня, звичайне, яких сотні по місту, які шукають тепла і турботи, а знаходять лише холод і байдужість.

Для мене це був знак! Я покликала кошеня і воно довірливо побігло до мене, а я розвернулася і пішла додому, по дорозі зайшла в магазин і купила котячого корму.

Зателефонувала на роботу і сказала, що звільняюся і з усмішкою вислуховувала, як Віра Семенівна вся розпинається. Поклала слухавку і цілий день провела в милих клопотах – приготувала для родини святкову вечерю, щоб відсвяткувати свою свободу.

– Любі мої, я геть забула для чого мені та робота, щоб мати змогу жити, а не жити аби працювати. В наше життя увійде ось ця Білка, яка стане для нас усіх білою смугою в житті, щоб я завжди пам’ятала, хто у мене має бути на першому місці.

Коли я прийшла за розрахунком, то мене несподівано викликав наш директор і я чесно йому розповіла, що йду, бо працювати в такій атмосфері вважаю недоцільним. Він мене запевнив, що вирішить ситуацію і запропонував мені роботу в іншому відділі, який ще й ближче до мого будинку.

– Ми відкрили новий магазин і нам там потрібен досвідчений працівник. Підете?

– Звичайно, – сказала я.

Тепер у мене мають бути тільки хороші дні, навіть, якщо у них будуть і проблеми чи негаразди, але я не дам нікому красти моє життя, бо його у мене й так дуже мало залишилося, щоб витрачати його намарне.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page