Мені зараз 60 і я, як кажуть, жінка в літах, але при силі і не втрачаю запалу. Ще коли чоловік був живий, м переїхали із міста в наш старий будинок у селі. Мені та хата ще від діда залишилась.
Знаєте, я ж виросла в селі і все мені тут рідне і знайоме. Дитиною бігала, допомагала батькам і в колгоспі і біля худоби вдома. для мене то були роки сповнені праці і щастя.
Тож коли ми сюди переїхали, то закотили рукави і стали до роботи. Чоловік сарай побудував, загін для худоби і птиці. Місця тут вдосталь, тож тільки розпочни.
Нажаль, не стало мого Павла в минуло му році, я залишилась сама. Спершу важко було із такою господаркою одній, все ж і дві корови і бик і свині і птиця. Але згодом втягнулась, покрехчу, але йду, бо ж хто крім мене?
Є у мене син Артем, він уже одружений, і живуть вони з невісткою в місті. Я їх дуже люблю, але останнім часом все більше ображена на них обох.
Мені так хочеться, щоб молодь зрозуміла: життя в селі – це не релакс на природі. Мені потрібна допомога з усім. Ось і виходить, що я повинна бути наполегливою у свої проханнях про допомогу. Але ж усе заради них!
Але, почну з того, що я звикла до порядку. У мене велике господарство: корови, кури, город – усе це потребує рук. А руки, на жаль, уже не ті, що були колись.
Чоловік мій покійний, тож справляюся як можу. Але коли син одружився, я подумала: тепер у мене є не тільки син, а й невістка, і вона жінка молода, енергійна, точно допоможе! А як інакше? Я теж свого часу допомагала своїм свекрам.
Коли вони приїхали вперше після весілля, я раділа, як дитина. Гостей зустріла, обід приготувала. Але, чесно кажучи, руки свербіли, щоб не просто посидіти за столом, а й щось корисне зробити.
— Ну що, діти, поїли? А тепер допоможете мені трохи з господарством. Оленко, ти поки підлогу помий, а Артем загін для корів підправить, бо зовсім похилився, – сказала я, ледве вони закінчили обід.
— Мамо, може, трохи пізніше? Ми ж тільки приїхали, – каже мені Артем так, ніби шлях у триста кілометрів у комфортабельному авто був для них чимось важким.
— Пізніше? Пізніше ніч уже буде! Давайте, не зволікайте. У вас молоді ноги, а я ледве ходжу. Та й вправитись потрібно, біля птиці роботи маю, тож давайте, давайте, не зволікайте.
Бачила, що невістка глянула на сина так, що мені стало жарко. Але що поробиш? Я не можу все сама. зрештою. не заради себе самої те роблю, для них стараюсь.
Наступного разу, коли я зателефонувала, вони почали щось вигадувати.
— Мамо, ми зараз ремонт робимо, ну просто не можемо, – чую в слухавці голос свого сина.
— Та який ремонт? Ви ж вже три місяці возитеся! Приїжджайте хоч на день. Город не чекає, картопля сама себе із землі не викопає – наполягала я.
— Мамо, у нас справді нема часу. Ми працюємо до пізнього вечора, а у вихідні хочемо відпочити, – невістка мене вчити жити надумала.
— Відпочити? Та ви ж у квартирі живете, що там робити? Яка там робота? То не господарство! У вас все є – електрика, вода, газ! А в мене тут руки робочі потрібні. Завтра о 8 чекаю і ніяких відмовок мені.
І, звісно, вони таки приїхали. Але обличчя в обох були такі, ніби я казна що вигадала а вони бідні повинні вкоритись. Цього разу я вирішила трохи знизити темп. Дала Оленці лише завдання зібрати картоплю, а Артемові – викопати ту картоплю.
Думаю, хай хоч це зроблять, а люцерну я вже сама викосю, не вперше ж. Але невістка взяла відро, глянула на город і мовила:
— Господи, скільки ж тут копати! Це ж до вечора треба буде.
— Ну а ти як думала? – кажу їй, – Це ж не магазин, де все в пакетику. Тут праця потрібна. Ось три відра в одне насінневу. в інше харчову, а ось це відро – для свинячої. Не переплутай.
Оленка лише зітхнула і пішла на город. Ну нічого, думаю собі, звикне. Усі звикають. От і я звикла. Але ввечері, коли ми сіли вечеряти, я помітила, що вони обоє ледве тримають ложки.
— Мамо, ми вже й так багато зробили. Дайте хоч завтра поспати, – каже син мені після того, як я їх попросила допомогти сіно скласти на горище.
— Спати? Та скільки ж можна спати? Ви ж молоді, повні сил! Я у ваші роки на трьох роботах працювала! – не витримую я. Та я сама більше роблю ніж ви удвох. І так вас шкодую, а ви “спати”.
— Мамо, зараз інші часи. Ми теж втомлюємося, працюємо весь тиждень, – невістка мені про свою “працю” говорить.
А я сама у місті прожила і знаю яка там робота – поспав, поїв ізнову можна спати. На роботу вийшов із чистої квартири в таку ж і вернув. ні тобі корови. ні свиней ні курей.
А спробуй усе обійди? Із 6 ранку і до пізнього вечора я при роботі. Чого лиш дві корови варті. А бик? Бугай стоїть і ти боїшся чи ні, а повинна обійти: дати їсти, гній прибрати.
Телефоную ось. на минулі вихідні. Прошу сина приїхати бо й дрова привезли і зерно. Треба все на місця скласти, та й дерева в саду обрізати вже час.
— Галино Петрівно, я розумію, що ви самі не справляєтеся, але ми теж маємо своє життя. – каже мені невістка, – Ми не можемо кожні вихідні їздити до вас. Це занадто важко для нас. Та я вже забула коли востаннє відпочивала нормально. Ці вихідні – наші.
Я аж остовпіла. Як це – наші? а мені самій як? Це ж їхній обов’язок допомагати, хіба ні? зрештою, якби не я то б де вони брали усю городину, фрукти із саду? А молочка? Щоразу беруть по три літри молока і два кілограми сиру зі сметаною. Та й яйця три десятки на тиждень де б вони узяли?
Ніякої совісті у сучасної молоді немає. думаю. якби не невістка, то син би приїздив і допомагав. бо він у мене відповідальна дитина. Це Олені все не те і не так.
Але ж як тепер мені бути? Робота стоїть, а вони не приїхали. Що, з купки гроші брати, аби людей наймати? Але нащо я ж ті гроші на “чорний день” складаю. Чого мушу їх чіпати. як маю сина і невістку молодих?
от як бути, скажіть?
Головна картинка ілюстративна.
