Мені здається, що проти нашого шлюбу були всі: його батьки, мої батьки, друзі і подруги, всі ті, на очах у кого було наше розлучення. Найважче було переконати мою маму, яка мені казала: «Я ж тебе ледве виходила і ти знову?»

Мені здавалося, що в той момент вона була здатна перевернути землю догори дриґом, але не погоджувалася на мій шлюб.

Ми з Павлом зустрічалися ще зі школи, знали один одного чи не з садочка. Чомусь нас завжди кликали нареченим і нареченою, як я була мала, то тим дуже пишалася, а як підросла, то вже й так знала, що нікого кращого за нього не буде.

Батьки справили нам весілля і ми стали жити в квартирі його бабусі. Ми вчилися. Батьки нас забезпечували продуктами і грошима, життя було просто неймовірно прекрасним.

Але так тривало надто мало часу, бо раптом батьки зажадали від мене дитини на закінчення інституту.

– А скільки можна чекати,- казала мама, – ви вже п’ять років разом, мені вже перед сватами незручно.

– Мамо, але ми хотіли для себе пожити, заробити на авто, кудись поїхати.

– Ні, дитина зараз або ніколи. На дітей завжди нема слушного часу, тому давай.

Але нам ніяк не вдавалося. Пішли по спеціалістах, а ті тільки головами хитали:

– Просто потрібен час.

Який час, коли на кожних зустрічах з родиною, то головне питання на святі? І ось тут ми й почали один до одного присікуватися, мовляв, це твоя вина, якби не ти, то вже були б діти…

А потім вже прискіпувалися до всього, від побуту до звичок, тому я сказала після семи років шлюбу, що нічого зберігати не буду і буду щаслива з іншим чоловіком.

– Чого й тобі бажаю, як ти так дітей хочеш!, – сказала я Павлові.

– Ти вже собі когось знайшла, так? Тому так хвіст задерла, Тамаро? То щасливої тобі дороги!

А далі до нашої суперечки доєдналися батьки, які могли й на вулиці зчинити сварку, кожен хотів показати, хто правий.

Я поїхала до батьківської квартири, кожного дня чекала, коли Павло прийде і попросить вернутися назад. але його не було і мама якось сказала, що бачила його з моєю подругою. Саме того дня я вийшла з квартири вперше за багато місяців, бо якщо він може, то й я собі когось знайду.

Не скажу, що наступні десять років мала гідних кавалерів, головне аби не бути самій, щоб йому переказували, яка я щаслива і весела. А, головне, аби сказали, що бачили мене в положенні. Але омріяної дитини ніяк не було.

І ось на своє тридцяти семиріччя я йшла по парку, пригадувала, як ми святкували тут моє свято, завжди брали великий стакан капучино на двох, сідали на лавочку і рахували, скільки листків впаде в озеро, стільки років ми будемо щасливі. Часто листків перевалювало за сто і ми раділи, що проживемо так довго в щасті і любові.

І ось я сіла на нашу лавку з напоєм, дивилася на озеро і рахувала листки…

– Я нарахував вже п’ятдесят, – почула голос Павла, – думаю, для однієї вистачить… Вітаю тебе…

Він простягнув мені букет.

– Я сюди часто приходив на твій день народження, але все ніяк не заставав тебе, а цьогоріч видно доля.

– Чого ж не прийшов до мене, де я живу.

– Щоб твої батьки мене виставили? Та й мої не хочуть аби ми були разом, кажуть, що ти забрала всю удачу з нашого роду.

– То ти так і не маєш дітей?

– Ні. А ти?

– І я ні…

А далі просто були обійми, такі, про які я завжди мріяла. Через пів року ми запросили батьків в кафе, думали, що на людях вони вестимуть себе пристойно і оголосили, що одружуємося.

Мама моя мало не спопелила Павла, як і його мене, але всю суперечку перервав його голос:

– Заспокойтеся, ви скоро станете дідусями і бабусями, тому не дратуйте майбутню маму.

А далі що – сльози щастя і обійми усіх, отак ми всі помирилися і тепер дідусі і бабусі хіба сперечаються, хто глядить нашу Софійку.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page