Мені здається, що зараз модно не любити свекрух. Де б я не чула — завжди одне й те саме: свекруха не така, свекруха винна, свекруха не догодила.
Ну, не знаю. Може, й я така, але ж наче намагаюся бути нормальною. Утім, Антоніна, моя невістка, мабуть, вважає мене не надто хорошою.
Не скажу, що я її обожнюю, але й ніколи нічого поганого їй не робила. А от що мене зачіпає — це її поведінка після появи онуки. Я наче не бабуся їй, а якась чужа людина.
Звісно, я була щаслива коли стала бабусею. Моя перша внучка! Які ж це емоції, навіть словами не передати. Чекала з нетерпінням, переймалась, молилась.
Я стояла в перших рядах зустрічаючих, коли їх виписували. Звісно, привітала, подарунок вручила. Посиділа трохи у них вдома, але вирішила довго не затримуватися. Антоніна була знесилена, а я розуміла, що їй потрібен спокій.
На руки я тоді малечу не взяла. І не тому, що не хотіла. Просто вона була така маленька, така тендітна! Я чесно сказала, що мені лячно.
Але Антоніна на мене тоді подивилася так, наче я відмовилася від власної дитини. Невже я мала брати її на руки, якщо не відчувала впевненості в собі? Чому мене за це засуджувати?
Після виписки я попросила сина надсилати мені фото онуки. Він регулярно відправляв, а я тішилася, дивлячись на це чудо. Однак у гості я більше не приходила.
Знаєте, я думала, що так буде краще. Не хотіла їм заважати, адже перші місяці з дитиною — це складний період. Та й невістка сама мене не запрошувала. Я ж не можу прийти без попередження — це було б некультурно.
Однак, коли нарешті настала нагода побачити внучку, Антоніна мене здивувала. Це сталося на моєму дні народження. Сім’я прийшла привітати мене, і я була рада, що вони взяли доньку із собою.
Хотілося її потримати, але знову та сама невпевненість, руки тремтять. Взяла малечу на руки лише на кілька хвилин, щоб зробити фото, а потім одразу віддала назад. Невістка хмикнула і таку посмішку на обличчі скептичну зобразила, що гості перезирнулись.
Пізніше я виставила це фото в соцмережі. Хотілося поділитися радістю з друзями, підписала знімок: «Я і моя улюблена онучка». І що ж? Невістка образилася. Уявляєте? Замість того, щоб радіти, що я пишаюся своєю онукою, вона вирішила, що я лицемірю.
Згодом я дізналася, що Антоніна почала скаржитися на мене своїм подругам. Бачте я холодна, онуку не хочу брати на руки, а тільки виставляю фото в інтернеті.
Подруги їй там різне радили: хтось підтримував, хтось казав, що я, можливо, просто боюся. А я от думаю: чому б їй не поговорити зі мною напряму, якщо щось не подобається? Навіщо за очі обговорювати? Тим паче, подруги і не подруги зовсім, бо ту розмову мені дослівно у вуха принесли.
Так, я дійсно не стала тією бабусею, яка сидить із дитиною кожен день. Але я не тому, що не хочу, а тому, що не хочу заважати. Я вважаю, що молоді мають самі будувати своє життя. Я ніколи не лізла в їхні справи, ніколи не давала непроханих порад. А тепер виходить, що моя невістка це сприймає як байдужість.
Однак байдужість — це не про мене. Я люблю свою онуку. Можливо, я не показую це так, як Антоніна того хоче, але це не означає, що я її ігнорую.
Мені просто здається, що з такою маленькою дитиною потрібно бути обережною. От коли підросте — тоді я зможу приділяти їй більше часу, брати на руки, гуляти з нею.
Чесно кажучи, мене зачіпає ця ситуація. Я намагаюся бути хорошою свекрухою, не втручатися, не створювати неприємних моментів. Але все одно щось не так.
Я не хочу з’ясовувати стосунки з Антоніною. Вона хороша дружина для мого сина і хороша мама для моєї онуки. Але, ж вона таке про мене розповідає селом, що вже й слухати неприємно.
От як бути? Діставати мітлу і ставати тією свекрухою якою можу бути? А чи заплющити очі, стерпіти, а як онука виросте, тоді і ставати їй бабусею?
Головна картинка ілюстратвина.
