fbpx

Мій чоловік – шанований у місті власник фірми, поважна особа, яку знають чи не всі місцеві чиновники… Його білозуба посмішка засліплює людей, які не вміють заглядати глибше, а веселість та дотепність чарує недалеких жінок. Ідеальний серед чужих, чоловік показує своє справжнє лице лише вдома

Укотре всю ніч не могла стулити повік…

Мій чоловік – шанований у місті власник фірми, поважна особа, яку знають чи не всі місцеві чиновники… Його білозуба посмішка засліплює людей, які не вміють заглядати глибше, а веселість та дотепність чарує недалеких жінок. Ідеальний серед чужих, чоловік показує своє справжнє лице лише вдома. Ми вже п’ять років одружені, а я й досі погано знаю людину, що живе поряд, не можу збагнути, як із ніжного юнака він перетворився на вовкулаку…

Раптом потік моїх думок обірвав різкий свист – це чоловік укотре нагадав, що розслабитись мені не можна ні на хвилину. Тож я тихцем підвелася з ліжка й подалася на кухню по філіжанку міцної кави…

…Завше була рум’янощоким пухким дівчам, проте з цього приводу ніколи не комплексувала. А навіщо? Хлопці крутилися коло мене, щоправда, не знаю чому. Чи це їм моя впевнена манірна хода так подобалася, чи що інше? А може, життєрадісність та лункий сміх, через який ще трохи – і, здавалося, обвалиться верхній поверх?

Завдяки тому сміху й чоловіка колись зустріла. Ми з подругою ненароком зачинили вхідні двері помешкання, відтак реготали, що доведеться просидіти під дверима кілька годин, доки не приїде її мама… Той сміх чомусь не сподобався хлопчині, який жив на поверх вище. Він вибіг із квартири й невдоволено ремиґав, що не даємо йому відпочити… Але ми й у відповідь хихотіли, бо несила було стримати веселість. Дивно, однак юнак одразу схолонув, коли угледів моє розчервоніле обличчя з сяйливою усмішкою…

Відтоді ми були нерозлучними. Юра (так звали хлопця) виявився упертим ревнивцем: постійно перевіряв мій телефон, вишукуючи у контактах конкурентів-ворогів, якщо не відповідала на його дзвінок із першого разу, виливав мені на голову довжелезний монолог про те, яка я невдячна… Навіть з подругами спілкуватися вже не мала змоги…

– Ти, мабуть, дивна, якщо не бачиш, що мене тіпає, коли поряд з тобою інший чоловік?! Зрозумій, я кохаю тебе й не хочу втратити, – захлинався Юра від ревнощів. – Навіть не смієшся так щиро, як колись… Певно, сохнеш за кимось зі своїх друзяк? Невесело тобі?..

А мені справді було не до сміху: коханий перетворювався на зацикленого на ревності чоловіка, а я ставала примарою, що вглибала в трясовину власних почуттів, бо любила Юрка понад усе…

– Твоя, звичайно твоя, – жебоніла, горнучись до чоловіка. Юра і далі сердився, однак потроху заспокоювася… Зануривши руку в сухе, як осінній хмиз, неслухняне волосся, ніжно його кушпелив… Такі хвилини умиротворювали наші серця, і я ладна була платити будь-яку ціну, аби усе було між нами гаразд…

…На кухні я усамітнилася зі своїми думками… А далі вмостилася на стілець і любо-радо сьорбнула каву, яку щойно приготувала. Гарячий напій приємно зігрівав руки… Усміхнулася крізь сльози, що зрадливо закапотіли долу й стікали краями філіжанки, своєю солоністю розбавляючи гіркоту кави. – Наївна! Гадала, що, коли ми одружимося, Юрко зміниться, зрозуміє, що люблю, що нікуди від нього не дінуся. Але вийшло зовсім інакше: чоловік став справжнім випробовуванням для їхньої сім’ї. Спершу змушена була покинути роботу, бо, мовляв, там забагато молодих колег, які ласо поглядають у мій бік. Далі почав приглядатися навіть до пекаря, до якого ходила по хліб… Зрештою, Юра заборонив мені виходити з дому без його супроводу…

Єдиною втіхою могло б стати малятко, але дітей чоловік не планував, та й навіщо вони йому?.. Але були хвилини, коли божився, що любить мене і дбає про міцність нашої сім’ї. А я вже й не знала, що казати, бо навіть ці рідкісні миті не могли врятувати моїх почуттів…

…За вікном розвиднювалося, я легенько махала рукою, намагаючись розвіяти темряву ночі та пітьму власних думок… Мій телефон весело завібрував на столі.

– Таксі вже під’їхало, – почувся у трубці втомлений голос диспетчера.

– Дякую, за мить буду, – відповіла й підняла валізу, що стояла поряд. Відтак підійшла до Юри й, схилившись, чмокнула його в лоб. Останнє, що помітила, – як тривожно рухалися чоловікові очі під пеленою повік…

– Бідненький, він й уві сні не може заспокоїтися… А я нарешті утихомирю душу, бо покидаю коханого навіки…

Автор – Наталя ДОДОЛА.

За матеріалами – Українське слово.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page