Мій Руслан таким не був, він гарно за мною упадав, носив мою сумочку, а тепер не хоче сміття винести, але ж я сама винна, бо сиджу вдома і маю за цим слідкувати.
Так само маю купити продукти і не діймати чоловіка питаннями про те, що ти забула купити хліба і хай він по дорозі купить:
– Ти що цілий день робила, що я маю ще в магазин йти?
Спочатку я думала, що у нього просто такий характер, людина нічим не задоволена, щоб я не зробила. А потім побачила той погляд, жіночий погляд і він був повен співчуття і якогось нерозуміння, здивування.
А було чому дивуватися, адже картинка була ще та – попереду йде чоловік, як завжди нахмурений, а я тягну за руку Сашка, в то іграшку впустить, то йому жарко і треба негайно зняти курточку, то пити захотів… І ось я це все на дорозі й роблю – з одного рюкзака витягую воду, в інший рюкзак запихаю куртку, там випадають ключі, там Сашко обливається водою.
– Та скільки можна вас чекати, – чую вигук чоловіка, – Мені ще за годину паркування треба буде платити!
Я тягну малого йти швидше, він паде, хникає, ображається… Краєм ока я ловлю той погляд жінки, яка стоїть і все це бачить і ще більше дратуюся, бо чого оце дивитися. Все у мене добре! У кого не буває?
І ми в машині вже ні з ким не говоримо, кожен певен, що правий, тільки я ще маю перепросити сина і чоловіка.
Отож, коли це все почалося? Тоді, коли я пішла в декрет. Старший син був спокійний, я встигала все по дому, рецепти з Мережі, ідеально випрасувані сорочки для чоловіка і начищене взуття – мені ж не важко, я дуже хотіла аби всі були щасливі.
Ні, чоловік спочатку дякував і радів новим стравам та затишку, а потім якось звик, а далі вже почав критикувати за те, що не все на тому рівні, як завжди. То й не дивно, адже у мене вже друга дитина і я не встигаю нічого. Сашко дуже неспокійний, вразливий…
– Сидиш цілий день вдома і чому такий в хаті безлад?, – ще з порогу починає чоловік, – Я хочу прийти додому і відпочити, а не на другу роботу.
Це було день у день, але ж це сімейне життя і не привід для якоїсь жінки дивитися на мене з жалем!
Я глянула на себе в дзеркало – ще молода я, навіть при доброму освітленні мені й тридцяти не даси, а тут таке. Я ж так пишалася, що молода мама, адже в тридцять дев’ять у мене з’явився Сашко.
Виправити ставлення чоловіка, яке я старанно підтримувала сімнадцять років за один день? Це точно не можливо. І я б не сказала, що чоловік мене не любить чи гуляє. Ні, він вчасно приходить додому, віддає всі гроші в сімейний бюджет, з його хобі, то хіба сидіти перед монітором і бавитися в ігри.
– Чого ти ще хочеш?, – не розуміє мене мама, – Не п’є, не палить, все в сім’ю, а ти на себе подивися, на кого ти перетворилася? Я не здивуюся, якщо ти його втратиш! І сама в тому будеш винна.
Як цікаво виходить: буду продовжувати все на собі тягнути, то втрачу чоловіка, буду вимагати змінити своє ставлення до мене і родини – теж втрачу чоловіка.
Рішення наче очевидне, але я вже який рік пливу за течією і все сподіваюся, що чоловік сам одумається, у нього прокинеться совість, він зрозуміє, що мені потрібна підтримка і розуміння, подяка за мої старання. Хочу спитати – чи є третій варіант в такій ситуації?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
