Мій дім свекруха почала продавати і покупців шукати ще у той час, як мама моя була жива. Я ж саме в селі, маму доглядаю, а тут свекруха приїхала із міста і водить двором покупців. “Так, так, за місяць буде вільно. Ви перші в черзі, одразу вам зателефоную”.
У великому місті я опинилась зовсім випадково, адже ніколи не хотіла там жити. Та от, як доля, то й на городі знайте, от так і в мене.
Я саме картоплю підгортала, щось собі наспівую під носа, аж тут парубок гукає дороги запитати, а ми біля дороги жили. Отой парубок і став мені чоловіком згодом. Сказав, що, як побачив, то так на все життя я йому в душу і запала.
Приїжджав Роман на зустрічі до мене, та все не знав, як підступитись. Я ж молода ще – максималістка. Інші дівчата за ним бігали, а тут я – дивитись у його бік бажання не маю.
Але по краплині, по кроку маленькому, а таки ми стали ближчими і я свого майбутнього чоловіка не тільки роздивилась і пізнала, а й полюбила щиро і всією душею.
Жити ми вирішили у місті, хоч я того і не хотіла. Мені з дитинства подобалось садівництво – дідусь всього навчив. Я вже на той час продавала дерева: яблуньки, груші і персики. Город був у мене маленький, більше там молодих дерев росло і квітів, які я на ринку продавала.
Довелось усе покинути і залишити заради кохання. Я дуже шкодувала за втраченим своїм життям і все ніяк не могла звикнути до галасливої столиці. Мені подруги казали, що маю щастя, а я хлипала вечорами, бо не розуміла, що роблять цілими днями міські жителі у чотирьох стінах.
Свекруха мене не любила і вважала, що я сина її приворожила. Ну не розуміла, що в мені знайшов, надто ми різні були із ним. Та я й сама дивувалась, як нас доля отак поєднала? Але, ми кохали одне одного і те було головним.
Прожили ми із чоловіком у парі 25 років. Виростили двох синів, навчаються уже наші хлопці. Аж тут, мама моя занедужала. Я хотіла її в місто забрати, бо ж там і робота і сім’я, але свекруха сказала, що в її квартирі моєї матері не буде.
Чоловік говорив зі своєю мамою, пояснював, а та затялась:
— Я – господиня, як скажу, то так і буде.
Мені не залишалось нічого окрім того, щоб звільнитись і їхати до матері в село. Не скажу, що я прямо дуже була тим не задоволена, але залишати чоловіка не хотілось. Я свого Романа любила.
От тут я в селі пробула три роки. Мама моя геть стала квола, я від неї не відходила. Одного разу мало на той світ не пішла, ледь урятували. Тоді мені і сказали спеціалісти, що готуватись треба до неминучого.
Звісно, я чоловіку те розповіла, він підтримував мене, як міг. Приїхав, побув зі мною два тижні і рушив знову на роботу. Ну а свекруха ту новину сприйняла на свій лад.
Одного дня я пораючись на городі стала свідком дивної сцени. Мама мого чоловіка привела у наш дім якихось людей і давай нахвалювати нашу хату, місце і село.
— Що ви тут робите? – запитую.
А свекруха так швиденько тих людей попід руки і до авто. Останнє, що я почула: “Ви будете перші в черзі. Зателефоную найближчим часом”.
Виявилось, що люба моя свекруха ще при живій моїй мамі покупців на мій спадок майбутній знайшла. Мовляв, та хата нам не буде потрібною усе одно, а треба швидко збути, аби не стояло, бо хата без господаря, як дитя без матері – не протримається.
Відтоді ми із свекрухою і не розмовляли. Я була вражена таким її вчинком. Та просто і досі в голові не вкладається, що можна таке вигадати.
Та от життя обернуло так, що першою на той світ пішла свекруха моя. Буквально через місяць після тієї вистави, що вона влаштувала її вже й відспівали.
А мама моя? Мамуся і жива і бадьора. Привезла я її до міста, знайшли спеціалістів і швидко все налагодилось. Чекає мамуся нас із роботи, пече пироги, варить нам вареники. Кажуть, як за життя людину на той світ проводжали, то жити довго буде.
Живіть, мамусю! Довго, довго живіть.
Головна картинка ілюстративна.
