Я просто жінка. Я хочу додому. Я хочу, щоб мене вдома чекали. І хай на столі буде не скатертина-самобранка, а просто скатертина. А на ній — сковорода з смаженою картоплею, глечик морсу, крупно порізаний хліб у плетенці і кефірчик. Так хай нічого не буде на столі, лише б від мене ніхто не вимагав на стіл накрити і нагодувати велику сім’ю…
Я просто бухгалтер. Я хочу на роботу. Мені хочеться відкрити «1С:Бухгалтерію» і неквапливо розрахувати зарплату, провести платіжки, забити первинку, закрити місяць, підрахувати баланс. Та хай вже, просто спокійно включити комп і займатися своєю основною роботою, а не відповідати на питання:
— А що це у мене тут спливає?
— А де те розпорядження, що три місяці тому (або півроку, не пам’ятаєш?) хтось приніс?
— Ой, дивіться, оновлення, а що з ним робити?
Треба пошту віднести, і щоб обов’язково з описом вкладеного. Ох, а ще «чайку б попити, дівчата, і з печеньком!» Так, і треба сумку дружині шефа замовити, а самому шефові зробити довідку про зарплату та копію трудової. І в друга шефа зареєструвати зміни в статутних документах. А подрузі шефа зробити презентацію вокального диску.
Я сама винна в тому, що мої безсумнівно найкращі у світі дітки в свої 22 і 23 роки не хочуть піклуватися ні про себе, ні про маму. Про своїх дружин вони дбають. Мій прекрасний коханий чоловік без мене додому після роботи ні ногою — він почекає, поки я звільнюся, заїде за мною, лише б не першим увійти в квартиру і хоча б погодувати кішку. Якщо я занедужала, чхнула, гикнула, він примудряється видати температуру під 40 і впасти на диван зі словами «не звертайте на мене увагу» я відлежуся, прихопило.
Я сама винна в тому, що мої шефи, яких шість, не враховують тривалість робочого дня і не відстежують доречність побажань своїх і своїх родичів. Я винна, що мені не вистачає часу заїхати до батьків, батьків чоловіка, сватів, сестер, братів, друзів, немає часу навіть побалакати у вайбері поставити «мені подобається» на супервідеокліп, де чиясь кішка падає на кактус.
Мене дістало бути жінкою в цьому суспільстві, де «я і кінь, я і бик, я і жінка, і чоловік». Я не знаю, як вибратися з цього, але вірю, що комусь вдається в ньому не загрузнути. Вірю, що в наступному житті буду кішкою. Терпіння, дорогі мої! Знаю, що нас багато. А багато кішок — це на щастя.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
