fbpx
Історії з життя
Моя мама робить різницю між онуками, як робила між мною та братом

У мене двоє діток, 8-річна Марічка та 3-річний Марко, і якось Марічка прибігає і каже:

– Мамо, а ти мене любиш?

– Звичайно!

– А сильніше за Марка, – допитується.

Я не знала, що відповісти, бо своїх дітей люблю одинаково сильно і вирішила сказати, що її люблю більше, щоб заспокоїти.

– А чого більше? За що ти мене більше любиш?

– Бо я тебе довше люблю, – кажу їй і цілую, – А чого ти питаєш?

– Бо бабуся каже, що ти Марка любиш більше, бо мами завжди більше люблять хлопчиків. А я маю гарно вчитися, щоб мене любили.

Як я рознервувалася! На моїх очах повторюється історія моя і братова, коли мама не оминала випадку аби приголубити брата, хоч той і був старшим за мене, та похвалити, який він у неї молодець. А на мене просто не звертала уваги, принаймні, тої, якої хотілося мені.

Я гарно вчилася і всі вчителі мене хвалили, але мама не ходила на збори аби це послухати:

– Я й так знаю, що ти чемна дівчинка, а у мене без того купа роботи і я не маю часу, – говорила.

Коли я виросла і ця образа на маму за її постійну любов до брата і моє ігнорування, то вона сказала:

– Будеш мати сина – зрозумієш.

Ви собі не уявляєте, що вона до цих пір, а їй вже за 60, балує мого брата! Він страшенно любить юшку, а ми ні, чи якась непереносимість чи що, то мама йде спеціально по домашню курку, купує зелень і варить йому юшку, бо знає, що він має прийти. А коли він починає казати, що юшка не смачна ( і таке буває), то вона не злиться. А тільки каже:

– Синочку, я так старалася…

А слід мені зробити якесь зауваження, то вона мене одразу ставить на місце.

Коли я вийшла заміж і у мене першою з’явилася донечка, я страшенно раділа і, знаєте, мені інколи аж страшно ставало від того, що я так люблю дитину!

На другу ми довго не наважувалися, бо я не хотіла аби Марічка ревнувала до когось іншого, як я в дитинстві. Коли зрозуміла, що буде синочок, то у мене вже були дзвоники в голові, щоб не любити нікого більше за Марічку.

Але моє серце вмістило і безмежну любов до донечки і таку ж до синочка. Але щастя було дуже коротким, адже донечка ревнувала до малюка мені, тата, бабусь і дідусів.

Стільки у нас пішло сил на те аби дитина зрозуміла, що ми її так само сильно любимо – не передати словами. І зривалися, і плакали, і переконували.

Зараз дитина може підбігти до братика і поцілувати та обійняти, не тому, що хтось їй про це каже, а тому, що вона його полюбила. Це так мені гріло душу і я страшенно пишалася тим, що у мене не так, як в моєї мами.

А тепер я таке чую – моя мама руйнує мій світ, який я такими нервами і зусиллями вибудовувала! Це робить моя найрідніша людина, уявляєте?

Я не стала це відкладати, а пішла до неї і спитала:

– Навіщо ви Марічці кажете, що я більше люблю Марчика?

– А що я такого сказала? Маленьких дітей всі люблять більше, – зробила вона круглі очі.

– Марічка теж дитина!

– Та вона вже більша, вона вже все розуміє…

– Що вона має розуміти в такому віці?

– Що дівчинка має піклуватися про братика і має розуміти, що її місце таке, а не капризувати і думати, що вона принцеса. А то всі хочуть бути принцесами, а життя показує, що то далеко не так. А потім обпікаються та жаліються на долю. От я тебе виховувала і що в тебе життя погано склалося?

Розумієте? Вона ще ставить собі в заслуги те, що отак мене «виховувала»! Думаю більше до неї не приїжджати, бо щось їй пояснити – це марно і надто виснажливо для мене. Не думаю, що до неї дійде.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page