Моя мама щоденно повторює мені: “Доню, якщо побачиш, що я змінююсь, що тобі важко, будь-ласкава одразу віддай мене у будинок для літніх людей. Обіцяй!”. Інші б сказали, що ніколи того не зроблять, але я твердо обіцяю їй зробити саме так, більш того, я впевнена, що саме так і буде, адже це єдино правильне рішення.
Зараз ми усі разом проживаємо в невеличкому селі на Черкащині. Віримо, що це тимчасово, але розуміємо, що мабуть тут і є наш дім.
Нас тут багато: моя мама, я з сім’єю, брат з родиною і наша старесенька бабуся. От саме через бабусю мама все частіше оці слова і повторює.
Бабусі вісімдесят шість. Вона при доброму здоров’ї і слава Богу, при своєму розумі, але жити з нею під одним дахом просто не можливо.
Бабусі не подобається абсолютно все і всі. діти, ми і навіть рідна дитина (моя мама) їй не догодили. Усі і кожен робить щось не те і не так. Діти не повинні і слова мовити і з місця зрушити, а вже про нас і годі говорити.
Якщо чесно, ми вже всі на межі. І так не легко, а тут ще й бабуся.
Мого батька давно немає серед живих і мама нещодавно мені ось що сказала: “Я хочу бути до самого кінця з тобою близькою, тому давай, коли мені стане зовсім погано ти просто відвезеш мене до будинку для людей похилого віку. Це буде кращим варіантом, ніж йти туди з думкою про те, що за цей час ти вже й поглянути на мене не можеш, а для онуків я перестала бути хорошою бабусею”.
Дивлячись на нашу бабусю, я згадую досвід Америки. У них будинки для людей похилого віку – це нормально, а то й більше – пристойно! Чому ж у нас це вважається ледь не зрадою?
Можливо, тільки той, хто опинився у нашій ситуації і має поруч ось таку людину зрозуміє, чому я твердо обіцяю матері, що саме так і зроблю.
16,11,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.