fbpx

Моя мама вже ніяк пенсії не могла дочекатись. Сьогодні стала пенсіонеркою. а назавтра вже в село поїхала залишивши нам свою квартиру – мрія здійснилась. Минуло пів року і стали до мене з села чутки доходити дивні. Довелось самій їхати аби переконатись, чи правда то все

Моя мама вже ніяк пенсії не могла дочекатись. Сьогодні стала пенсіонеркою. а назавтра вже в село поїхала залишивши нам свою квартиру – мрія здійснилась. Минуло пів року і стали до мене з села чутки доходити дивні. Довелось самій їхати аби переконатись, чи правда то все.

Моя мама родом із села що на Черкащині. Колись вона у столицю заміж вийшла про що гірко шкодувала усе своє життя. Щасливо мама прожила із тато, тут я ні слова кривого сказати не можу, її з себе виводило життя в квартирі.

Вона зрозуміти ніяк не могла як люди можуть цілими днями у тих чотирьох стінах сидіти, ще й тішитись цим.

Але найважче їй було навесні. Ото як перші бруньки на деревах з’явились, то мама наша прямо аж сльози втирає:

— А вдома біля землі якраз же ж робота, – каже з тугою, – оце й картопельку садити і сіяти городину. А в саду скільки усього… Ех, коли та пенсія вже, аби отут ворон не рахувати.

Читайте також: Від доньчиних слів у мене руки опустились. І бачить же, що мені це чути неприємно, але говорить. А я стою ні в сих ні в тих, наскільки несподіваним для мене було усе це

Мамі від бабусі у спадок дім перейшов, то вона туди за першої ж нагоди їздила. Там у неї і сад був свій, правда врожай частіше сусіди збирали, бо ж мама на роботі, не завжди могла приїхати. Але її тішив сам факт роботи, сам процес. Приїжджала вона звідти щаслива і ніби, аж молодша.

І ось, як тільки мама на пенсію вийшла, так в село і переїхала. Нам вона свою квартиру у місті залишила, просила лиш приїздити допомагати хоч інколи. Звісно, ми із чоловіком часто їздити не могли, але коли були там, то роботи глобальні робили: воду в хату провели, паркан замінили, грубу нову склали, чи вбиральню прибудували. та й дітей могли мамі залишити на тиждень другий.

А це, стали до мене із села чутки доходити, ніби до мами зачастив Павло Іванович. Я дуже здивувалась, адже мама ніколи про нього слова доброго не говорила.

Павло Іванович, то мамине перше кохання. Вона мені часто розповідала, як гірко у ньому розчарувалась свого часу. У них справа до весілля йшла, але мама моя вчасно зрозуміла, що треба від такого кавалера тікати. Тоді дідусь її забрав з села і завізь в столицю до своєї родички. ніби як урятував, заховав від того парубка.

Знали ми з мамою і долю його: дядько не раз женився і всі жінки, як одна від нього поночі втікали. Господарем був дуже хорошим, дім на все село один у нього такий, а от як сім’янин не надто хороший.

І ось, мені розповідають, що він на нашому подвір’ї в селі частіше ніж у себе. Мовляв уже вони й до магазину разом приходили і в містечку їх разом не раз бачили. Я тоді й не повірила одразу, але все ж узяла вихідний і приїхала без попередження до мами на гостину.

Таки так! Павло Іванович мамі загорожу для курей ладнав. Зі мною привітався, познайомився, навіть пообідали разом. Потім він щось мамі на вухо прошепотів і поїхав із двору, а я лишилась не в силах зрозуміти, що то я бачила.

— Ой, доню, – мені мама пояснює, – Ми ж уже обоє старі люди. Не до юності справа йде, сама розумієш. Які ми там молоді були гарячі, то все в минулому. Нині вже обоє маємо недуги, та й він змінився, сил тих не має. А може от така доля у нас із ним – зустрітись на старості і вік звікувати?

Я приїхала додому дуже розгублена. ніби й рада за маму рідну, але більше мені все ж лячно. А що якщо той чоловік і в 65 концерти їй буде влаштовувати?

Як бути і що мамі казати не знаю.

Як думаєте, такі чоловіки можуть змінитись? У 65 він нарешті подорослішав?

09,07,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page