Вікторія розповідає історію свого кохання.
Моя мама жила єдиним бажанням – видати мене заміж. Бо це ж несправедливо: єдина її донька, розумниця й красуня, інтелігентна та освічена, стомлена приходить з роботи і одна відпочиває на дивані, гортаючи журнали.
– Чому щовечора сидиш вдома? Як ти думаєш влаштувати своє особисте життя? Хто тебе на дивані побачить і посватає?
– А хто відважиться сватати дочку генерала, коли за неї вирішує мама, пара він їй чи не пара?
Мама махнула рукою, мовляв, живи, як знаєш. А я знову згадала Дениса, якого знала з дитинства, бо наші батьки дружили. Я ставилася до нього, як до меншого братика. Бо він був молодший за мене, а ще я любила тітку Оксану й дядька Максима, Денискових маму й тата. Потім в їхній родині щось трапилося, і ми вже рідше бачилися. Тільки мій тато навідувався до них часто, іноді і мене брав із собою, а мама йти відмовлялася.
Якийсь час наші родини жили в різних містах, але тато продовжував допомагати сім’ї свого друга, яка залишилася без годувальника. Я вже тоді зрозуміла, що мама тихо ревнувала тата до тітки Оксани. Я ж батькові повністю довіряла, він для мене був зразком справжнього чоловіка.
Коли тато пішов у відставку, ми переїхали в його рідне місто. Я тоді вже закінчила університет і працювала в лікарні. Якось до нас прийшла сумна звістка, що тітки Оксани не стало. На прощання поїхав тільки тато. Мені щиро жаль було осиротілого Дениса, просто жаліла, як брата. Я знала, що він любив і поважав мого батька, і професію військового обрав, щоб бути, як дядько Олександр, бо рідного тата мало пам’ятав. Тож хотілося підтримати юнака, але мама відмовила мене їхати. Я затаїла на неї образу, поки не побачила, як вона кається, що так вчинила й почувається винною перед татом.
Той ранок, коли батько пішов на свою нову роботу навчати студентів, не віщував нічого недоброго. Але це сталося: раптово його не стало. Моя мама мужньо трималася. Та я не сподівалася, що вона не захоче повідомити Дениса, щоб він приїхав попрощатися. Мені це вже важко було мамі пробачити. Та сама зателефонувати Денису не наважилася.
А Денис телефонував до нас, та слухавки мама не брала, і все ж він дізнався, що дядька Сашка не стало.
Приїхав під час канікул, відвідав місце його спочинку, потім довго бродив містом. Побачилися ми випадково.
Денис на вечір мав квиток на поїзд. Я провела його на вокзал, але він їхати передумав, оселився в готелі.
Ми вирішили ще раз зустрітися, поговорити про життя, поспілкуватися просто, як друзі, підтримати одне одного, адже втратили в житті найдорожчих. І якось непомітно закохалися. Він розмовляв лаконічно, як мій тато, йому подобалися ті ж історичні книги, які купував мій тато, він мав таке ж почуття вдячності й обов’язковості, які властиві були татові. Я бачила, що подобаюся йому. Мене бентежило тільки те, що він молодший.
Денис провів мене до під’їзду, зайти в гості не наважувався, бо віддавна побоювався моєї мами – строгої генеральші. Я посміялася з його «хоробрості», і ми ніжно попрощалися, бо вранці він мав від’їжджати.
Я й не здогадувалася, що з вікна за нами спостерігає мама. А коли піднялася в квартиру, то мала з нею важку розмову.
– Ну й навіщо тобі цей Денис? Він тобі не пара. Молодший.. Ти ж бачиш, що в світі коїться? Поїде вчитися, потім служити, потім одружиться – а про тебе й не згадає.
– Досить, мамо, вказувати мені, як жити в моїх двадцять три роки, – чи не вперше в житті я посміла не послухати маму-генеральшу.
Та крапку в наших із Денисом стосунках мама таки поставила, таємно від мене зателефонувавши йому, що донька в неї єдина, має житло, гарну роботу, тож не чекатиме, поки він закінчить навчання.
Цілих п’ять років Денис не давався чути. Я переконалася, що мама була права: відучився, десь служить, мабуть, одружився, про мене забув. Але я не могла викинути його з мого серця. Багато хлопців за мною упадало, та з жодним із них я б життя не пов’язала, бо не бачила в них рис вдачі Дениса чи мого тата.
Зате моя мама знайшла мені жениха – свого колегу, що був старший від мене на дванадцять років. Насправді, те, що йому подобалась мама, було зрозуміло всім, лише вона цього не помічала, а стала запрошувати його на каву, нібито, як свого гарного друга, нахвалювала, яка в неї чудова донька, пропонувала нам удвох із ним піти на прем’єру вистави, бо вона буцімто недобре почувається. Та наш похід із паном Ігорем не відбувся, бо той вечір я провела з Денисом, і мама, щоб не пропадали квитки, пішла в театр зі своїм майбутнім зятем.
Мабуть, невипадково доля звела нас із Денисом знову. Як і минулого разу, він приїхав, щоб помолитись біля місця спочинку дядька Олександра, що був йому, як тато. І знову ходив вуличками, де ми з ним гуляли, крутився біля мого будинку, але так, щоб не потрапити на очі тітці генеральші, надіючись мене зустріти, коли повертатимусь із роботи.
Я побачила Дениса здаля, минула свій під’їзд, щоб мене часом із вікна не помітила мама. Виявляється, він мене не забув, як вона пророкувала, натомість кликав заміж, мовляв знає мене все життя, розлука і відстань не згасили його почуття, тільки б я взаємністю відповіла. Мені треба підготувати маму, і він прийде просити моєї руки.
Реакція мами перевищила мої очікування. Якщо не зрадіє, то що матиме проти Дениса. Та вона була вражена, ніби почула недобру звістку, якийсь час не змогла вимовити й слова, а потім ледве сказала.
– Ти ніколи не помічала, що Денис подібний на твого тата? Я давно хотіла тобі сказати, що навряд чи батько такий ідеальний, як ти завжди вважала. Тітка Оксана мріяла про дитину. Дядько Максим відвіз її в санаторій, щоб поправила здоров’я. Тато відвідував її, коли перебував там у відрядженні. Невдовзі виявилося, що Оксана при надії і на світ появився Дениско. Потім, коли її Максима не стало, Олександр опікувався ними, ніби своєю сім’єю. Як Денис став підростати, то все більше ставав похожим на твого тата.
Після довгої паузи мама сказала:
– Ти Ігорю дуже сподобалася.
Вранці ми зустрілися з Денисом. Замало сказати, що він був ошелешений почутим. Але надворі ХХІ століття, тож не проблема з’ясувати, рідні ми чи не рідні.
Через кілька тижнів ми поставили маму перед фактом: я і Денис не є сестрою і братом. Чи полегшало на душі у мами? Так. Але як можна все життя провести в сумнівах про світлих людей – тата, його друзів, – і затьмарювати здогадками своє щастя бути поруч з ними?!
