Мене звати Орися, і ця історія — про те, як одна, здавалося б, дрібниця може перетворити теплі стосунки на холодну відчуженість. Моя невістка Жанна — людина з непростим характером, але я завжди намагалася згладжувати кути, бо розуміла: мир у сім’ї важливіший за особисті образи. Я хотіла бути хорошою свекрухою, але того дня все змінилося.
У мене є двокімнатна квартира, яку я здавала в оренду. Коли Жанна вдруге була при надії, я вирішила запропонувати їм із сином цю квартиру. Адже двоє маленьких дітей у зйомному житлі — це важко.
Тож я сказала: «Залишайте орендовану квартиру, робіть ремонт і переїжджайте». Мені не шкода було відмовитися від орендної плати заради їхнього спокою.
Все почалося на моєму дні народження. Я накрила стіл, запросила кілька подруг і, звичайно, сина з його дружиною та онуком. У нас була тепла, затишна атмосфера: розмови, сміх, а потім — прощання.
Молоді зібралися додому, адже малюка треба було вкладати спати. Я підготувала для них гостинці: домашні кабачки, варення, огірки з дачі. Син забрав сумки й пішов до машини, а Жанна лишилася вдягати дитину.
І ось тут усе почалося. Жанна раптом зауважила, що не може знайти свій телефон. Я спокійно запропонувала подзвонити на її номер, щоб пристрій подав сигнал.
— Ой, та не треба! — швидко відповіла вона, видно, трохи нервуючи. — Зараз Олег прийде, зателефонує. Телефон десь тут, зараз знайдеться.
Але я все ж набрала її номер. Що сталося далі, я досі не можу забути. У квартирі раптом почувся тонкий, неприємний гавкіт собачки, який лунав із диванних подушок.
Я спершу не зрозуміла, що це. Гості оніміли, всі здивовано переглядалися. А потім я збагнула: це був рінгтон Жанни на мої дзвінки. Такий огидний, різкий гавкіт.
Слова застрягли в горлі, а в очах заблищали сльози. Я стояла посеред кімнати, готова крізь землю піти від сорому. Жанна тим часом, мов нічого не сталося, вихопила телефон із-під подушок, підхопила дитину й поспішила до виходу.
Гості мовчали, а я не знала, як реагувати. Моя уява одразу намалювала, як син і невістка, почувши цей гавкіт, сміються голосно. Мені було неприємно до сліз.
Наступного дня син зателефонував, ніби нічого й не сталося. Почав розповідати, що купив матеріали для ремонту в квартирі, і запитав, чи можна їх туди завезти.
— Олеже, — сказала я. — Я передумала. Квартиру ви не отримаєте. Скажи це своїй дружині, і нехай вона розкаже тобі, чому. Якщо ти досі не знаєш.
На тому розмова закінчилася. Відтоді син дзвонить мало не щодня, намагається мене переконати, що я ставлю їх у складне становище.
Вони ж бо вже домовилися з орендодавцем про переїзд, навіть матеріали для ремонту купили. А я тепер усе ламаю. Але я не можу інакше.
Жанна мовчить, як води в рот набрала. Жодного вибачення. Я навіть не сподіваюся на це. Але почуття образи з кожним днем не відпускає. Чому я заслужила таке ставлення? Я завжди допомагала, завжди йшла назустріч. Де ж подяка?
Мої подруги, дізнавшись про ситуацію, намагалися мене заспокоїти. Казали, що це дурниця, дрібниця, на яку не варто звертати уваги.
Але чи справді це так? Для мене це не просто рінгтон. Це символ того, як до мене ставляться. Невже я — людина, яка заслуговує на таке звучання? Я виховала сина, підтримувала його сім’ю, і ось що отримала у відповідь.
Можливо, я перегинаю палицю, відмовляючи їм у квартирі. Але я більше не хочу бути тією, на кого дивляться зверхньо чи зневажливо.
Зараз, коли емоції трохи вляглися, я почала думати про майбутнє. Як тепер складуться наші стосунки? Чи зможу я пробачити Жанну? Чи зміниться її ставлення до мене?
А син? Мені важко уявити, що він знав про цей рінгтон і мовчав. Але я все одно люблю його, хоч як важко це зараз визнавати.
Я не знаю, чи зробила правильно, відмовивши їм у квартирі? Якщо немає поваги елементарної, то чи повинна бути підтримка?
Як вважаєте, я правильно вчинила?
Головна картинка ілюстративна.
