Зараз дуже модно всі свої біди в житті пояснювати тим, що мама чи тато в дитинстві недолюбив. Але приклад моєї онучки говорить про інше, адже вона не знала ні тата, ні, по суті, й мами.
Моя донька, Ліля поїхала вчитися далеко від дому, рідко приїжджала, бо й дорога була далекою й коштувало це нам копійку. Ми краще пересилали їй гроші, щоб вона там жила і ні в чому себе не обмежувала.
Звичайно, що відривали й від себе, але вірили, що донька матиме професію і це окупиться.
Але приїхала якось Ліля не сама, а з великим животом.
Її кавалер одразу ж десь дівся, а вона приїхала до нас.
Звичайно, що тут все було – і розпач, і сварка… та що вже було робити.
– Лілю, ми будемо з дитиною, а ти вчися, – сказали ми з батьком.
Через місяць у нас вже усміхалося маленьке немовлятко, онученька Зорянка.
Ліля й тижня вдома не побула, як поїхала на навчання, а ми з чоловіком практично маленьку вигодовували.
З яким нетерпінням ми чекали Новорічних свят аби похвалитися, що Зорянка і зубчик має і повзає, і усміхається, вже собі щось бакає… Що вона гарно набирає вагу, що дуже тиха і спокійна… Але Лілі це було якось не цікаво, її стомлювало, що дитина ввесь час потребує уваги, що вона не дає спати, що інколи просто капризує…
Це нас неприємно вкололо. Але ж, донька просто не звикла і все.
Але Ліля продовжувала й надалі ігнорувати малу на літніх канікулах, сердилася, що та всюди ходить і у неї й вільної хвилини на себе.
Коли Зорянка почала підростати, то ми завжди їй казала, що от мама прийде і у неї все буде добре – любов, ласка, мамина ніжність. Що мама скоро забере її до себе.
Але Ліля не спішила забирати доньку, вважала себе молодою жінкою без зобов’язань.
І особисте життя у неї не складалося, і доньку вона не забирала до себе, бо не хотіла морочити собі голову.
Вже пішла онучка в школу, всім розказувала, що от мама її скоро забере в велике місто… Якось прийшла дуже сумна.
– Всі кажуть, що мама мене нікуди не забере… Це правда, ба?
– Ні, ти будеш жити з мамою, – сказала я дитині, – Коли мама буде мати власну родину, то в тебе буде і мама, і тато, і братик чи сестричка.
– Я не хочу більше так думати, – сказала вона і я не зрозуміла, що дитина мала на увазі.
На День Матері я прийшла до них на свято і не уявляєте як мені було, коли всі мами в залі, а у Зорянки лише я. Але моя дитина так гордо йшла до мене, несучи квіти. Обійняла мене і сказала, що я найкраща в світі її мама.
Більше ми про переїзд не мріяли, а про те, як вона стане вчителькою і буде у нашій школі вчити дітей. А Ліля приїжджала все менше, а потім просто подзвонила і сказала, що розписалася з чоловіком і при надії.
– А чого ти нас не запросила?, – питаю я її.
– Ой, та тут лиш кілька друзів було, що вам до нас їхати.
Я не стала від Зорянки це приховувати, а вона лиш плечима стенула – це ж чужа тітка заміж вийшла, їй яка різниця?
Вона вивчилася на вчительку, має родину і я вже маю правнучку. Моя дитина щаслива і успішна, і я можу пояснити чому вона не винить у всьому матір, бо не завжди доля у неї добра.
Справа в тому, що вона знає, що ми її любимо з дідусем усім серцем. Тобто, головне аби в людини був хтось такий, люблячий і відданий, щоб можна було прийти і розповісти про все, добре і погане, та отримати розуміння і підтримку. Що тебе не розлюблять за погану оцінку чи невдалий вибір в житті.
Фото Ярослава Романюка.
