Моя самотня, але багата, тітка з Канади заповіла мені велику суму грошей з умовою, щоб я тримала це в секреті та використала кошти тільки на себе. Щиро молюся за тітчину душу, дякую Господу за дарунок, про який я й мріяти не сміла, бо завжди надіялась лише на свої сили.
Вивчилася я за рахунок бюджету, на роботу поїхала за направленням в далеке гірське село, а не шукала шляхів влаштуватися в місті чи ближче до дому, тим більше, що вдома мене й дуже потребували: я була в сім’ї найстарша, а ще й дитиною від першого шлюбу, тому й не дуже всіма любою.
Навчальних годин у невеликій школі мені не вистачало, але я не вимагала довантажити мене факультативами чи гуртками до повної ставки, мовляв, скільки там мені одній треба, стане і три четвертих зарплати. Можливо, цим і викликала довіру й повагу в колективі, що в мені не бачили конкурентки, яка прагне підзаробітку, адже в усіх інших сім’ї, діти, і кожна додаткова копійка в селі в горах на вагу золота.
Мені зразу в цій школі стало спокійно й затишно, наче в родині. Діти в селі чемні, батьки привітні, директор і заступниця, хоч і відвідували уроки, але не приходили без попередження, більше того, казали: «Олесю Павлівно, запросите на урок, коли гарно підготуєтеся». А ще й, аналізуючи, хвалили. Та в мене після цього крила виростали.
Чомусь подумалося мені: чи може все так добре бути? Бо ж із квартирою мені також пощастило: замешкала сама. Моїй молодій господині ця хата дісталася в спадок, а жила вона з чоловіком у новому будинку. В цій старій, але добротній хаті кілька років поспіль вона приймала на відпочинок поважних гостей, щоб віддячити за якісь послуги від них. Мені вона призналася, що та вдячність влетіла їй в немало копійку, тому зраділа квартирантці, бо щомісяця матиме прибуток. Юстина, так її звали, казала, що продала б вже хату, але хто її купить у такому віддаленому від цивілізації селі.
От я й подумала: а чому б мені цю хату не купити, жити й працювати серед цієї чарівної природи? Мені ні з ким було порадитись. Рідний тато не давався чути, відколи мене, десятирічну, і маму покинув. Другий мамин чоловік був добрий до неї, а мене ніби й помічав у хаті. Діточки в них посипалися, як горох із торби, а я росла, як трава, про мене згадували, коли треба було братика чи сестричку колисати, на руки взяти, погуляти.
Мене не сприймали, як дитину, що потребує ласки і поради, лише як няньку для малечі. Щоправда, мене не заставляли до роботи, я тільки вміла прибирати. Їсти варити, щось спекти мамі ніколи було мене вчити, тільки життя в гуртожитку дечому все-таки навчило. Шити, плести, вишивати вчилася самотужки, тож і вдягаюся оригінально, і побут свій прикрашаю.
Юстина сказала, що вона сама щомісяця приходитиме по гроші, водночас подивиться, як я господарюю, щось порадить і підкаже. Я хотіла її запитати, за скільки вона продала б хату, але Юстина перша почала розмову: «Олесю, а ти за дрова вже домовлялася з кимось, а то зима в нас морозна, а треба ще й когось найняти порізати й порубати, а поліна ти вже сама поскладаєш у дровітні».
Я враз прозріла. Справді, ця золота осінь, це бабине літо мене ніби приспало. А якщо я куплю хату, тож мені прийдеться і про дрова дбати, і грядки, що коло хати, скопати й щось посадити, бо нереально в магазині купити картоплі, цибулі, словом, овочів, бо в усіх є своє, але небагато, бо земель тут обмаль. Молоко продають дешево й залюбки, тож коза чи корова мені не знадобиться, але все решта прийдеться купувати.
Як же я раніше не задумувалася, що життя серед чудової природи вимагає значних витрат на харчування й побут? Тож я вирішила не витрачати подарованих грошей, що були на депозиті, відпрацювати тут три роки й шукати іншого місця роботи. Є варіант – вийти заміж за місцевого, але хлопців тут майже нема, бо шукають роботи за кордоном, їздять на сезонні роботи по Україні, зароблені кошти вкладають у гарні будинки, одружуються й знову по заробітках. Та, як кажуть, людина замислить – Бог перекреслить. Так трапилося і зі мною.
Від рідних прийшла невесела звістка: буревій зірвав дах хати, не витримали навіть стіни, бо житло й так на ладан дихало. Сільрада виділила кошти, але їх було замало, щоб швидко все відремонтувати. Пошуки нової оселі нічого не дали, у мами не було близької родини, щоб прихистили, а вітчим родом із іншої області, а там маму не прийняли б.
Мою пропозицію переїхати тимчасово до мене рідні прийняли з радістю, напевне, подумали, що тут хати роздають задурно. А я купила хату в Юстини, ще й залишилося трохи доларів, але їм нічого не сказала. Вітчим переночував і повернувся хату ремонтувати, хоч я його просила залишитися і вже порізані дрова порубати, бо на все це пішла моя місячна зарплата. Мама з двома моїми братиками і сестричкою залишилися. Хлопчики вже вчилися в четвертому й другому класах, Оля через рік також мала йти до школи.
Коли до зими я вже й продукти встигла придбати, повернувся на все готове чоловік і тато, мовляв, там роботи непочатий край, а грошей бракує, то він перезимує, а навесні подасться десь на заробітки.
І знову я в цій родині стала дівчинкою на побігеньках, та ще й мною були незадоволені, особливо вітчим. «Скільки вчитися можна? П’ять років на нашій шиї сиділа, ще й тепер ночами сидиш, вчишся, світло не економиш». Про те, що готуюся до уроків, даремно йому пояснювати. Коли звільнився старенький шкільний сторож, я запропонувала вітчиму піти на його місце, бо сторожуванням він все життя своє займався. Та він відмовився, все чекав, що хтось запросить його за кордон на роботу.
Я ледве дочекалася першої моєї відпустки, написала заяву на звільнення, повернула у відділі освіти виплачені мені підйомні і подалася до Польщі на полуницю. А подаровані тіткою долари, як прийшли легко, так і пішли, але таємницю я зберегла.
Знаючи погляди деяких людей, не здивуюся, коли охарактеризують мене, м’яко кажучи, немудрою. І все-таки, може, хтось із вас вважає інакше?
