Моя стара хата в селі геть уже розсипалась. Ми із чоловіком почали будову у дворі, але не стало його, то й стало все, як було на початках. Аби було нам де із дітьми жити, подалась я на заробітки.
Ми із Миколою моїм обоє із дуже бідних родин. На тому ми і зійшлись, що не мали нічого. Двоє нас таких у класі було. Так ми собі з дитинства при купці. Удвох. Скінчили школу, пішли працювати в колгосп. Одружились.
Все, що змогли собі дозволити із житла – хату старої сусідки. Маленька глиняна будова на дві кімнаті із пічкою-годівницею. Навіть двері не могли замінити і вікна. Так при круглих скельцях і дітей у світ привели.
Був час, коли мій Микола поїхав із чоловіками на заробітки. Гарну він копійку привіз, тут і говорити нічого. Ми тоді вирішили дім у дворі новий звести. Грошей лиш на фундамент стало, то ми його і залили. Думали добудуємо скоро, та не так все склалось, як нам тоді гадалось.
Не стало мого Миколи. Привезли одного дня, відспівали та й все на тому. Залишилась я вдовою із двома дітками. Яка будова? Тут аби вижити та на хліб заробити.
Поки малі діти були то я селом ходила, хто покличе на поміч. Там сапаю, там хату білю, там шпалери клею. Все ж на хліб було. Та й люди шкодували, для дітей і одежину яку передадуть і взууття.
Так би я собі і донині була, якби не факт того, що хата розсипалась. Один куток завше у нас просідав. Доки Микола був живий, то він його ще підрихтовував, а тепер хто мав? Уже й тріщина пішла, уже й балка лопнула. Ну от-от дім на голову ляже.
Зітхнула я гірко, та й подалась за кордон на заробітки. Діти з мамою моєю залишились, хоч вона і не в захваті від того була. Надто вона свободу і комфорт цінувала. Ну але, якось за помірну плату таки домовились.
П’ять років я у Іспанії в готелі працювала прибиральницею. Бралась за будь-яку роботи. аби лиш оплата гарною була. Не гидувала і не підіймала носа, та й господар добрим був, платив гарно.
Придбала я у Григоренка на зароблені гроші хату. То сім’я у селі була найбагатша. Вони у лютому 22-го за кордон виїхали. То все, що в хаті було, все залишили. Заходь і живи. Робили вони все із дорогих матеріалів, для себе, на віки.
Їхала я на Різдвяні свята із єдиною думкою – все, тепер, нарешті вже не треба на пана працювати. Мала я при собі гарні гроші, якось думала проживу, корівку куплю і свиней заведу. Іспанія гарна країна, але нічого ріднішого від рідної землі немає.
Ну але пробула я вдома два тижні, вже бачу таке, що муситиму їхати знову, бо ж діти мої просять дуже.
Донька у мене вже заміж вийшла, хоч і зарано, має двійко діток. Поки вони із чоловіком свого дому не пристарали, то живуть у моїй хаті. Так от вона до мене підійшла із проханням:
— Мамусику, а чи не зможеш ти нам із Тарасом допомогти. Сама бачиш, нам важко, двоє дітей, та й з роботою в селі туго. Тарас десять тисяч заробляє, то якраз на харчі і на одяг. Коли ми ще той дім придбаємо? Там дім у Тарасовому селі продають, такий хороший. Всього і є, що 15 тисяч доларів, але робити там нічого не треба. Ремонти і вбиральня, геть у дворі є альтанка і плитка. Для нашої сім’ї, то ж ідеально.
Мені аж зле стало, бо ж то всі гроші, що я із собою привезла. Та я на них найближчі роки жити збиралась. Корову придбати, худобу.
Ну а потім син уже підійшов. Той просить аби я освіту його оплатила. Він у мене хлопець розумний, але не потягнув КПІ. Чи то він думав, що за гарні очі йому оцінки виставлять, а може студентске життя закрутило, та не закінчив він другого курсу – вилетів стрімко після першої ж сесії.
Коли він озвучив вартість навчання у вибраному ВУЗі, я за стіну ухопилась. Мати рідна, то ким потрібно працювати?
Мені зараз 55. Ніби й не стара ще, при здоров’ї. Можу я ще трішки і попрацювати за кордоном, але ж сил мені вже немає. Знаю, що роками люди там роблять і моїх 5 років то нічого, але мені там морально важко. От прямо безпробудний морок, я себе несу на ту роботу і плачу постійно.
Третю ніч не сплю, все з боку на бік кручусь. Як же мені бути?
Допомогти зараз дітям? Поїхати на два роки заради їхнього добробуту? А чи витримаю? А чи буде то кінець їхнім треба?
Чи все ж я мама і то мій обов’язок хочу я того, чи ні?
Як би ви на моєму місці вчинили? Поїхали б?
Головна картинка ілюстративна.
У кожній історії таємниця, а наш YouTube-канал — це чудова можливість розкрити ці таємниці. Запрошуємо вас в подорож у світ непередбачуваних обертів долі, дивовижних емоцій та неймовірних вражень.
Підпишіться на наш канал, аби не пропустити ще більше захопливих історій.
