Моє життя довгий час нагадувало марафон без фінішу. Спочатку родина, потім чоловік, діти, робота. Я завжди була тією, на кого можна покластися. “Свєтка виручить”, “Свєтка допоможе”, “Свєтка знайде час”.
У родині я була тією самою “чарівною паличкою”. Потрібно було залишитися з племінниками – дзвонили мені. Потрібно було позичити грошей – звісно, у Світлани завжди є “заначка”. Коли в сестри обвалилася стіна в будинку, я ночами сиділа над проєктами, щоб оплатити їй ремонт.
На роботі я теж була незамінною. Терміновий звіт, додатковий проєкт, заміна колеги, що занедужав – усі знали, що Світлана не відмовить. Шеф навіть жартував: “У нас тут офіс на Свєтці тримається!”
А вдома мене чекала “друга зміна”. Чоловік, якого треба було підтримати, діти, які завжди потребували уваги, і нескінченний список справ.
Кульмінація настала цієї весни, коли моє здоров’я вперше серйозно заявило, що не витримує. Постійна слабкість, вічно ниюча спина і коліна, негаразди зі сном зі сном.
Спеціаліст довго дивився у папірці і зрештою сказав:
— Світлано, вам терміново потрібен відпочинок. Санаторій хоча б на три тижні. Інакше є ризик назавжди з цим світом попрощатись.
Я принесла висновок додому і, зібравши всіх, чесно сказала, що цього літа їду поправити своє здоров’я.
– Що? – обурилася моя старша дочка. – А як же наша відпустка? Ти обіцяла сидіти з онуками!
– Свєта, ти ж розумієш, у нас із сестрою плани! – додала мама. – Заготовки, ремонт, Тітка Лариса для чого насадила триста кущів помідор. Томату треба на три сім’ї накрутити. Усі на тебе розраховували
Чоловік сердито знизав плечима:
– Ну а я? Ти ж знаєш, що ми збирали на машину. Як тепер бути? То ж у скільки тобі санаторій обійдеться всю свою зарплату туди покладеш, чи як?
Колеги на роботі теж не зрозуміли. Шеф здивовано хмикнув:
– Світлано Петрівно, ви ж стільки років не брали відпустки. Чому саме зараз? Ми ж саме розпочинаємо новий проєкт.
Я слухала всі ці претензії і відчувала, як всередині щось закипає. Жоден із них навіть не спитав, як я себе почуваю. Ніхто не сказав: “Ми впораємось, ти відпочинь”.
Мій порятунок був у рішучості. Я зібрала речі, купила путівку і, не зважаючи на оці голосні зітхання і криві погляди таки поїхала.
Там, у санаторії, я вперше за багато років відчула, що належу собі. Мовчазні ранкові прогулянки, оздоровчі процедури, книжки – усе це стало моїм власним світом, у якому немає постійних очікувань і вимог.
Я згадала, як це – чути себе. Не вічне: “Свєтка, ти можеш?” чи “Свєтка, треба”, а просто слухати тишу. Саме тут я зрозуміла найважливіше: я була зручною. Усім. Усюди. Завжди.
Моя доброта, моя готовність допомогти стали не рисами характеру, а інструментом, яким безжально користувалися всі навколо. Навіть найрідніші звикли до того що “Свєтка зробить”.
Повернувшись із відпустки, я відчула всю хвилю нерозуміння і осуду. Ще б пак, адже вперше за довгі роки я вирішила поставити себе на перше місце.
– Як ти могла? – обурилася сестра. – Ти нас усіх підвела!
– Мамо, а як нам бути? Ти що не можеш посидіти з онуком доки ми в Карпати з’їздимо? – сказав син.
Навіть мама не змогла стриматися:
– Ти не дочка, ти – егоїстка.
Але я вже не звертала уваги на ці слова. Знала: якщо знову стану тією “зручною Світланою”, то більше ніколи не знайду себе. Я навчилася говорити “ні”, хоч спершу це було дуже важко і я почувалась чомусь завжди винною.
Моя сім’я і досі це важко сприймає. А колеги згодом знайшли інших, тих хто “врятує проєкт”, тих хто в силу молодості і нерішучості готовий виручати усіх
І, знаєте, це чудово. Я більше не гвинтик. Я – людина. І вперше за довгий час я відчуваю, що живу. Хай і чую звідусіль осуд і невдоволене:
— Ти так змінилась. Раніше ти була геть іншою людиною, з тобою було простіше.
Ну скажіть, хіба я не маю права на таке життя?
Головна картинка ілюстративна.
