Звичайно, що Михайло був завидним женихом і як ми щиро любилися на початках. А, коли приїхали знайомитися з його батьками, то він мені показав на їхню сусідку, дуже вродливу дівчину і сказав, що вона за ним вже роки сохне. Я тоді аж здивувалася до чого мені те знати, адже я йому не тицяю, хто до мене залицявся, бо він би собі в’язи скрутив.
Але таке, просто нагадалася, бо він тепер до тієї дівчини й поїхав, сказав, що вона його все життя любить і чекає.
Я тільки усміхнулася і пішла до подруг, якими він мені так докоряє. Розумієте, я в зрілості нарешті зрозуміла, що вже треба перестати жити на кухні. А треба жити у своє задоволення. Тому у мене ціла купа подруг і друзів, з якими я весело проводжу час. А Михайло хоче аби я сиділа біля нього і мовчала всі вечори, бо з нього такий собі співрозмовник.
Діти наші виросли та роз’їхалися, вже є онуки, то коли ще жити?
А він каже, що я на схилі літ вже розуму не маю і те й роблю, що хочу ще крихту молодості зберегти та дурно гроші витрачаю. Якщо й так, то витрачаю свої, а не його.
Отож, поїхав він і не було його довго, бо ще матір провідував, далі сестер. Я вже в ці родинні справи не лізу, та й нащо? Вже все йде до завершення.
І ось приходить до мене, сумний, що аж мені його шкода стало.
– Що, відмовила тобі?, – питаю його і ставлю на стіл какао.
– Так, аж дивно, – каже він і я бачу, що чоловік щиро вірив, що інша жінка любитиме його все життя!
Отож, він зустрів ту жінку, а вона вже теж має онуків і він їй так з розгону:
– Марино, а ти зовсім не змінилася, виходь за мене заміж!
Жінка мало не впала, почервоніла, а тоді й каже:
– Ти що, смієшся? То коли було, що я тебе любила? Сорок років з гаком! Ти думаєш, що ти такий особливий, що перший проміняв сільську дівчину на міську і тебе мають до скону пам’ятати та любити? Та мій чоловік був як той Ангел, що мене від усього охороняв і оберігав. А ти що для мене є? Пшик!
І пішла не оглядаючись. Звичайно, що Михайло й виду не подав, що його це зачепило і ще гостював у матері та дивився чи сусідка по вулиці не йде аби її таки прихилити на свою сторону. А вона хоч і вдова, але вперлася і все, сказала, що пса відіпне.
Я регочу з цієї розповіді та кажу:
– Ну, така вже твоя доля зі мною віку доживати.
– Та, видно, що так мене доля за гріхи й наказує. Якби я був на Марині ще тоді женився, то вона б мені отак не фиркала, як ото ти!
– Ага, а вона тобі не фиркала? Ще й би пса спускала.
Але чоловік сів маком і вернувся жити на нашу квартиру, бо чого б і ні? Він мені не чужа людина, та й діти у нас і онуки. А молодість і любов – то вже в минулому, тепер треба просто жити в мирі і злагоді та вже нема чого один поперед одним хвости розпушувати. Бо як я свій розпушу та скажу, скільки й зараз маю кавалерів, то він буде вже шукати жінку, яка йому в садку квіточку подарувала.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
