Я росла в чудовій родині, де мама й тато мене любили, дідусі і бабусі няньчили. Про те, що я не їхня мені сказали на святкуванні в родичів їхні діти, дражнили мене і я побігла питати маму і тата, чому вони таке кажуть.
Сцена була ще та, адже мама й тато сиділи бліді, родичі червоніли, а діти чекали з переможним виразом. Тоді батьки взяли мене за руку і ми поїхали додому, більше ми до тих родичів і не їхали, тому я й забула вже їх в лице, але не подію.
Батьки сказали, що вони мріяли про свою дівчинку і нарешті її знайшли – то була я.
– Твоя мама.., – мама не знала, як це мені пояснити, – вона вирішила, що ми будемо кращими батьками, аніж вона, тому ми тебе й виховуємо і дуже любимо, бо ти наша дівчинка, найрідніша у світі.
З роками версії мінялися, але я звикла з тим, що десь живе жінка, якій я не потрібна, а цим батькам я дуже потрібна, тому й старалася їх радувати оцінками та поведінкою.
Коли я сама стала мамою і тримала на руках немовля, я не могла уявити, ким же треба бути аби відмовитися від такого скарбу. В той період я все дуже гостро переживала і мама, напевно, це відчула.
– Доню, якщо ти хочеш, то ми ту жінку знайдемо і ти зможеш з нею поговорити.
– Дякую, – сказала я і обійняла маму.
Я колись думала її шукати, але була надто заклопотана то навчанням, то життям і все відкладалося на потім. Тим більше, не хотіла побачити жінку, яка на самому дні… Але реальність виявилася іншою і ще гіршою для мене.
Нарешті ми їхали до моєї рідної матері, всю дорогу напружено мовчали, бо я і мої батьки, не знали, яким буде прийом.
Зупинилися ми біля гарної хати, з парканом з кованими візерунками, квітник… Мене це й потішило і водночас вразило – мати такий достаток і відмовитися від дитини?
Мама зайшла на подвір’я і спиталася в літньої жінки чи тут живе татка і така.
– Так, це я, – відповіла та і пильно глянула на мене, – Ти моя донька?
Запала тиша. Жінка пішла мене обіймати і жебоніла, яка вона рада, що у мене все добре, дякувала моїм батькам, що мене виростили такою, а я слова не могла промовити.
– Ти не думай, я за тебе завжди молюся, – казала вона мені, – Я назвала тебе Тетянкою і завжди згадую на рівні зі своїми старшими дітьми.
– Чого ж ви мене покинули, – нарешті спитала я.
– Розумієш, дитино, тоді були інші часи, ніж тепер… Мені було сорок п’ять років, куди мені дитина, коли моя донька вже друге от-от мала мати? Що би про нас люди в селі казали? Та й доглядати тебе як, ми ж сільські люди, струджені, то не в місті, що купа здоров’я люди мають та в добрі живуть. Та як би ми жили далі тут? Кожен би в зубах носив і нас і тебе, то такі люди – нікому б не було життя.
В мене очі полізли на лоба – відмовитися від мене, бо люди б про це говорили? Ні, це якийсь жарт? Невже люди в селі не дали б мене виростити своїми розмовами – то нісенітниця!
Ми їхали додому знову мовчки. Я от думала над словами рідної матері – вона хотіла родичатися, бо зараз їй вже не до думок інших, познайомити мене з братом і сестрою, які про мене нічого не знають… Чи треба мені це робити – ось питання?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
