Я не можу дочекатися, коли він поїде одразу, як він переступить поріг хати.
І ні, у мене немає ніякого любаска і в думках нема зраджувати Василеві.
Я просто не звикла до нього і його довге перебування вдома тільки утверджує мене в думці, що я даремно вийшла за нього заміж. А от , коли він їде геть, то десь через тиждень, я розумію, що не такий він вже поганий чоловік.
Зараз я все поясню.
Отже, ми одружилися і вирішили, що не будемо жити з батьками, а заробимо на власне житло.
Для цього Василь поїхав на заробітки, а я працювала в Україні.
Всі його гроші я не тринькала по магазинах, а акуратно складала під матрац та вишукувала найкращі пропозиції щодо житла.
Ми порадилися, що братимемо сирець, бо і дешевше і можна все облаштувати так, як тобі хочеться.
Першого разу його не було рік і він приїхав з невеликою сумою.
Звичайно, закоханість ще палала і мені теж було приємно, що він швидше вернувся.
Але…
Грошей же мало. Це і він сам розумів також.
Тоді Василь побув десь місяців два і після зимових свят поїхав знову на роботу, а я зрозуміла, що при надії.
Ну, з одного боку – радість, але з іншого – це ж витрати!
Василь втішився і думаю, що він вирішив, що це ще й дуже корисно, адже дружина точно не зраджуватиме.
Чи варто казати, що всі наступні приїзди чоловіка увінчувалися дітьми?
Тепер він має вчетверте вернутися додому і чи варто вам казати, що я про це думаю, коли вже троє дітей здіймають дах з хати?
Але тепер про те, що відбувається, коли він приїжджає.
Першу годину все добре, бо діти зайняті тим, що розбирають подарунки, але далі вони починають битися, бо комусь подарували краще, а комусь гірше.
Найменша Софійка може плакати безперестанно, вона буде майбутньою оперною співачкою.
Чоловік прагне дітей приголубити та втихомирити, але це не вдається і далі він використовує те, що використовує на роботі.
Чи варто казати, що подібна риторика не допомагає?
Звичайно, що я стаю на бік дітей, бо так вести себе доросла людина не має.
– Ти виховала отак погано дітей, а я поганий?
– Діти малі, вони не мають закривати рот, бо тобі так хочеться.
– Вони мають слухатися.
– Вони ще не розуміють цього.
– Бо ти їх так виховуєш.
Все, коло замкнулося.
Мені вже не хочеться щось йому пояснювати і ввесь час я не сиджу спокійно, а шикаю на дітей, бо тато спить чи тата болить голова.
Я не можу їх взимку виперти на вулицю, щоб вони там побігали і пошуміли, ми в квартирі живемо і кожен совається один попри одного.
Діти Василя абсолютно не сприймають, як люблячого тата і мій старший Сашко, якому лише десять років, він вже плаче наперед, що тато приїде.
– Бо він буде сваритися, – каже дитина.
Тобто, мала дитина розуміє, що тато не везе якийсь корисний емоційний стан, любов та підтримку, а дорогі іграшки, за які потім картає.
Його улюблена тема, що він там далеко на всіх нас працює, а ми не маємо щодо нього крихти поваги.
Я йому пояснюю, що це все звичайно прекрасно, але треба ще й вести себе з дітьми по-людськи, з любов’ю та розумінням.
Де там.
– Вони мають мене слухати, бо я їх годую.
То як я маю такого чоловіка чекати з заробіток? Я вже все знаю наперед і не хочу аби він їхав.
Він мені чужа людина, як би це не звучало. Але це так.
А ще дальшим він є для дітей, бо вони його дуже рідко бачать і просто не знають, як себе з ним вести.
Не знаю чи варто казати аби він вже ті заробітки залишав? Чи є шанс зберегти нашу родину, бо нам набагато краще без нього?
Фото Ярослава Романюка
