Моя теперішня реальність — це нескінченний цикл із миття посуду, прання, приготування їжі та спроб хоч трохи відпочити. Можливо, я б не звертала на це стільки уваги, якби не одна маленька деталь: щоразу, коли мені потрібно щось купити або навіть просто випити каву під час прогулянки з дітьми, я змушена просити гроші у свого чоловіка.
— “Можна, я візьму трохи грошей на каву й хліб?” — питаю я його, коли він повертається з роботи.
Це прохання вже стало для мене певним ритуалом. І не тому, що він відмовляє чи сердиться — ні, він зазвичай киває або дає гроші з кишені. Але щоразу я відчуваю себе… не самостійною. Такою, яка не має права навіть на дрібничку для себе.
Він працює багато, відкрив свій бізнес. Я це поважаю й розумію, але чи розуміє він мене? Я залишила свою роботу, аби виховувати наших дітей. Кожен мій день присвячений дому та родині. І все-таки я відчуваю, що мої потреби — ніби десь на останньому місці.
Днями я наважилася висловити свої думки.
— “Слухай, мені справді важко так постійно просити. Можна б якось домовитись, щоб у мене були свої гроші для базових потреб? Я ж не просто вдома сиджу, я займаюся дітьми, нашим побутом.”
Його реакція була неоднозначною. Спочатку він довго мовчав, а потім сказав:
— “Ти ж знаєш, я працюю для нас усіх. Тобі щось треба — скажи, я куплю або дам гроші.”
Я намагалася пояснити, що не хочу щодня випрошувати чи рахувати кожну копійку. Але, здається, він не зрозумів.
Іноді я думаю: може, я й справді перебільшую? Але потім згадую, як минулого тижня, коли хотіла зустрітися з подругою, мені довелося просити гроші на каву. Я не хочу жити так, як у якомусь фільмі про суворі сімейні порядки, де жінка не має права голосу. Але як достукатись до нього?
Допомоги у нас немає. Мої батьки далеко, а його сім’я завжди зайнята. Коли я прошу хоча б пів дня побути з дітьми, щоб піти до лікаря чи наважитися на перерву, він каже:
— “Ну ти ж усе одно вдома, а я працюю. Це ж твій обов’язок.”
Я розумію, що діти — це відповідальність обох, але чому я відчуваю, ніби весь тягар на мені?
Вечорами, коли малюки засинають, я часто думаю про те, що колись була незалежною. У мене була робота, кар’єра, свої гроші. Зараз я відчуваю, що стала не рівноправним партнером, а кимось, хто “сидить удома”.
Днями вирішила поділитися своїми почуттями у соціальних мережах. Написала пост про те, як складно бути жінкою в декреті, про те, як важливо мати підтримку і хоча б мінімальну фінансову свободу.
Мене підтримали десятки жінок. Хтось писав, що переживає те саме, хтось радив домовлятися з чоловіком про спільний сімейний бюджет. Одна жінка написала:
— “Поясни йому, що твоя робота вдома теж має цінність. Догляд за дітьми, побут — це робота, яку часто недооцінюють, але без неї сім’я не функціонувала б.”
Я вирішила спробувати. Коли чоловік повернувся з роботи, я спокійно пояснила йому, як почуваюся.
— “Я не звинувачую тебе, але ти маєш зрозуміти, що моя праця вдома — це теж внесок у нашу сім’ю. Я б хотіла, щоб у нас був якийсь бюджет для мене, щоб я відчувала себе вільною”.
Він зітхнув, але погодився. Ми домовилися, що він щомісяця виділятиме певну суму, яку я зможу використовувати на власний розсуд. Це маленький крок, але для мене — велике досягнення.
Я знаю, що шлях до взаєморозуміння довгий, але я вірю, що зможу зробити його першим кроком до змін.
