Із чоловіком я познайомилася коли ми разом в Італії на заробітках були. Тоді нам обом було по 25, і ми були щасливі і безтурботні. На майбутнього чоловіка я звернула увагу відразу, його відрізняла сила, розум, а головне – доброта. Спочатку ми товаришували, але незабаром мені стало зрозуміло, що мої почуття до нього набагато глибші, ніж просто дружба.
За кілька місяців спілкування ми стали парою. Я цей час досі згадую з теплотою і переконуюсь, що ті роки були найкращими. Пропозицію від Івана свого я отримала за рік, після чого зіграли весілля. Влаштували пишне святкування на три дні триста гостей. ми були настільки щасливі, що бажали поділитись своєю радістю з усім білим світом.
У шлюбі ми прожили десять років, але дітей так і не з’явилося. А три роки тому сталось непоправне – Іван зліг. Те, що спочатку здавалось звичайним недугом, виявилось чимось серйознішим і глибшим, що потребувало довготривалого відновлення.
Ми довго боролися, шукали спеціалістів, але це не допомагало. Було складно, але я щосили підтримувала чоловіка, ось тільки через рік виявилося, що підтримки потребую вже я сама…
У нашу квартиру, яку ми з ним придбали і облаштували за роки шлюбу прийшла свекруха і заявила, що забирає його до себе, а квартиру продає. Я спочатку засміялась, але виявилось, що мій чоловік одразу після придбання “подарував” нашу квартиру матері.
Тобто всі ці роки він дивився мені в очі, я виносила судна, оплачувала все, а він знав і мовчав.
Не знаю, як описати мої почуття. З Іваном я так і не прощалась – зібрала речі повернулась сюди, добре що подруги залишились, оч з роботою допомогли і жити на перших порах є де.
03,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
