Ми очам не повірили, коли з авто вийшов не тільки син, а й невістка, а слідком онучата наші. Я думала, що бігати не вмію, та тут летіла птахом їм на зустріч.Ото і встигла сказати, аби чоловік не смів невістці нічого вигадувати. “Будь мудрішим”. Треба було бачити його очі, бо ж оту всю кашу саме я свого часу заварила.
От мені завжди у світі було тільки дві смуги – чорна і біла. Я людина така, що не потерплю несправедливості, чи й неправди якої. Батьки у мене такі були – правильні, то й я навчена ними, ішла за правду до кінця.
Мій чоловік, Антон, більш м’який і поступливий. Часто я від нього чую: “Ніно. так не можна”. Інколи мушу й дослухатись, особливо, якщо обмалює перспективи моєї відвертості і відкритості у потязі до щирої правди. Та от не почула я його, коли із сином ота ситуація склалась.
Олег – єдина наша дитина. Вже хто в своє дитя все вкладав, то це ми із Антоном. Та не речами ми його задобрювали, освітою і новими вміннями. Де мали змогу, возили на гуртки у місто, на секції. Він і репетиторів мав і освіту здобув кращу ніж усі його друзі.
Так от ми його опікали, та не вберегли, бо вже на другому курсі він до нас прийшов із новиною – татом скоро стане. А я що? Не питала, чи там є любов, а одразу кажу будем сватати і весілля грати.
Олег, що хотів пояснити, розповісти, та я ж за правду, куди кого чути? От так вийшло, то ти ж мужчина – будемо грати весілля. Так у мене з’явилась невістка – Руслана.
Дівчиною вона була моторною, веселою і активною. Швидка до дій і гостра на слово, вона мені припала до душі і дуже. За онуком та за сином моїм гарно дивилась, то я й тішилась їхньому щастю. От тільки не було в мені мудрості в очі сина поглянути, бо ставав він усе сумнішим і сумнішим.
Новина про розлучення сина і про те, що він вирішив жити із своїм першим коханням – Ольгою, для мене була громовицею серед неба ясного. Ну не могла я собі у голові скласти, що син може от так прости сім’ю залишити.
То ж моя дитина, я його виховувала, такого не вкладала, тільки правильне. От і зробила я в усьому винною ту Ольгу. Сина не чула, не балакала з ним, зате Ользі такого наговорила, що й понині сором згадати.
От так десять років ми із єдиною дитиною і не спілкувались. Я сказала, що ні чути ні бачити його після того, що він оце накоїв, не маю бажання. Приїздив, а я у дім не пускала. Чоловік ледь не плаче, а я на своєму стою і крапка.
З Русланою ми зв’язку не втрачали, я онуку допомагала, але якось, з роками, вона від нас віддалилась. Більше я з онуком спілкувалась, а в неї уже друга дитина у новому шлюбі і навіть якщо й говорила зі мною, то все холодом кожне слово. Воно й правда, чужа я їй.
А чоловік мені все за сина, та за те, що я не права. Чи то я розумнішою стала, а може отой холод у словах Руслани, та одного дня, узявши подарунків для своїх онучат уже з другого синового шлюбу, поїхала я на поклон до невістки і до сина.
От як було стала на порозі і хлипаю, слова сказати не можу. Ольга посміхається повторює “Мамо. все добре”, а мені від її усмішки і від слів ласкавих зле стає, бо була готова, що сваритиме, а не “мамою” називатиме.
Побачила я тоді врешті сина свого, почула. Ота любов якою світились його очі, ота ніжність у голосі, якої не було у шлюбі першому. Так вони між собою гарно і ласкаво, така пара – душа радіє.
Десять років минуло відтоді. Онуки наші підростають, син із невісткою щовихідних тут. Приїздить і Руслана з старшим онуком і своїм чоловіком другим, товаришують вони сім’ями. Обоє визнають, що отой шлюб їх перший був помилкою і не треба було їм іти на поводу у батьківських рад.
А для себе я зрозуміла, що правильне рішення не завжди вірне і що як би життя не повернуло, а треба чути свою дитину і стояти горою поруч, хай би що трапилось
Головна картинка ілюстративна.
