Років із десять тому моя сусідка Марія повернулася з міста до нашого села, щоб доглядати свою 90-річну маму. Сусідка як сусідка, привітна, але не надто балакуча. Ми раніше рідко перетиналися, але цього року я мала нагоду ближче поспостерігати за її життям, і те, що я побачила, не залишило мене байдужою.
Мамі Марії майже сто. Попри поважний вік, вона ще досить жвава: сама ходить, їсть, навіть іноді читає книжки зі старими, пожовклими сторінками. Марія, якій за шістдесят, розлучена вже давно, діти її живуть хто-де, у своїх справах. Вона оселилася в маминій хаті, щоб бути поруч.
Їхній день розпочинається рано. Звичний ранковий чай, а потім вони виходять на невеличку прогулянку по подвір’ю. Марія підтримує маму під руку, а та тихо розповідає, що їй наснилося чи як сьогодні виглядає небо. Дві трохи згорблені фігури повільно рухаються двором, обережно ступаючи по нерівній землі.
Після прогулянки обидві повертаються до хати. Обід простий: борщ, трохи каші, може, ще скибка хліба з варенням. Готує Марія. Мама сидить поруч і спостерігає, іноді дає поради:
— Краще посоли борщ ще трохи, доню. Мені здається, ти сьогодні екомномиш на сільниці.
Марія мовчки виконує.
Після обіду вмикають телевізор. Новини або старий серіал. Вечеря легка: кілька шматочків сиру чи яблуко. У десятій вечора обидві вже сплять.
— А що ви з мамою обговорюєте? — запитую я одного разу Марію.
— Та що… Про життя, мабуть. Хоча… ми вже все обговорили, — відповідає вона з ледь помітною посмішкою.
І справді, більшість часу між ними панує тиша. Іноді мама згадає щось із молодості, Марія відповість кількома словами. Але здебільшого вони просто мовчать, насолоджуючись звуками села: вітром у деревах, далеким гавкотом собаки, кукуріканням півня.
— А діти до вас приїжджають? — питаю я.
— Рідко. У них свої сім’ї. Мама не любить, коли в хаті хтось чужий. Її навіть онуки втомлюють.
Я не витримую:
— А подруги? Невже тобі не хочеться поговорити? Тобі ж тільки шістдесят, це ще не старість!
Марія знизує плечима.
— Мені вже так звично. Спочатку було важко, але потім зрозуміла: це тепер моє життя. Мама і я.
— А що буде, коли… коли мами не стане?
Вона зітхає і дивиться на мене. Вперше в її очах я бачу не звичну спокійну байдужість, а щось глибше — страх чи, можливо, смуток.
— Не знаю. Мабуть, буду одна.
Я мовчу. Вона знову опускає очі, але через кілька секунд кидає запитання, яке змушує мене замислитися:
— А ти? Якби це була твоя мама? Що б ти зробила?
Я не знаходжу, що відповісти. Напевно, це благородно — присвятити своє життя рідній людині. Але чи змогла б я так само? Чи мала б на це сили?
Марія обрала свій шлях. А я й досі думаю над її питанням. А ви? Що б ви зробили на її місці?
