Це не був її найкращий день – день весілля. В цей день, за її мріями, мав бути наповнений щастям і повнитися, і повнитися, поки не вихлюпнеться на ліжко, обсипане пелюстками троянд.
В той день, засинаючи, вона розумітиме, що кращого дня в її житті не було. А попереду тільки такі самі дні або кращі Далі її фантазія не заходила.
Але сьогодні – це один з гірших за все її життя. І навіщо вона тільки надумала це пишне дійство? В сукні з корсетом так кортіло походити? Чи на шпильках? Чи на бучній гулянці, а ця ще й нудна!
Вже й з чоловіком посварилася. А тільки вийшли з РАЦСУ.
Ця лавина почалася саме з рішення про «скромне» весілля тільки для своїх. Спочатку пересварилися подруги, бо дружок дві, а хотіли троє.
Одну повнило бежеве, іншій не підходив фасон. Далі не подобалися дружби. Їх спочатку обміняли, потім ще раз обміняли. З хорошого, хіба дівич-вечір і то вона з нього мало що пам’ятає.
Далі убрання залу. То задорого, це задешево дивиться, але як батьки нареченої платять, то гуляємо на всі. О, ні, хай і ваші трохи збідніють. Ні? Вже свати скупі один для одного. Меню. Чи брати козацький стіл, кенді-бар, фруктовий стіл? Чому так все дорого?
Де садити гостей? Чому зайві чотири людини? Чому нема місця розмістити ще десятьох. Ці не будуть сидіти з тими, бо посварені чи замолоді, чи не та компанія.
Музика, тамада і оператор. Ще фотограф? Три людини будуть знімати весілля? Я ж не епік знімаю, а звичайне весілля. Хоча фотограф переконаний, що треба зняти мене в корсеті, потім в панчохах… Чоловіче, ти притомний? Нічого не наплутав? Що значить, а тепер обійміться з дружками в сорочках?!
Мама випила пачку заспокійливого, тато пляшку. Всі на нервах. Бабусі плачуть, дідусі мовчать, староста і старостівна виясняють де коровай і хто мав принести рушники?
Про викуп не будемо, бо нема нервів. Брат має поділитися баблом.
Ми в РАЦСІ. Дихати важко, шпильки вгризають в голову, а туфлі так тиснуть, що скупа сльоза котиться. Він думає, що від радості, що виходжу заміж. Наївний. Навіщо ці човни щастя і рушнички долі? Жіночки, дівчата і боже, давайте пришвидшимо процес, бо макіяж тане з кожною секундою. Все. Підписи поставлено. Ще трохи потерпіти.
Виходимо з будівлі і воно, тобто чоловік, стає на сукню. Рве. Рве мене. Ображається, що мегера вилізла одразу після розпису. Вже жаліє, що одружився. Я теж. Сліпе й кривоноге.
Фотограф вирішує, що вічний. «Станьте тако, станьте сяко. Ви його тримаєте на долоньці, а ви її в кишеньці». Тримайте мене семеро. Дивлюся на нього, тобто чоловіка, і в його погляді читаю те ж саме. Мій коханий! Миримося.
Застілля ще не почалося. Тамада теж вважає, що вічний. «Що скаже мама, що скаже тато, що скаже хрещена мама». Жінко, я стою на каблуках в тісному корсеті… голодна!
Мене ще має перецілувати сто п’ятдесят гостей! Дивлюся на коханого. У його очах читаю, що йому теж тиснуть черевики і він хоче у вбиральню. Так! Про туалет не думати!
Гості вирішують доконати тим, що прагнуть сфотографуватися. Люди, я вас запам’ятаю!
Застілля. Яке гірко? Я ще не пережувала перший шматок. Давлюся. Ой, не треба тут рахувати. Перевзулася.
Ось воно – Щастя! Залишилися ці гвіздки в голові. Танцюю, проходжуюся. Чому так довго плине час? Коли вже?
Зняли фату. На один гвіздок менше. Треба перетанцьовувати з незаміжніми дівчатами. Дитино, тобі десять! Ти серйозно?
Все. Кінець! Гості їдуть додому. Дуже їм дякую, що побули на моєму найкращому в житті вечорі.
Ще трохи – збираємо зі столів. Тут нерви вже не витримують і вголос йдуть претензії хто, які столи має збирати і хто за що платив. Щиро переконані, що свати скнари.
Їдемо додому. Витягую з голови шпильки – Щастя. Стягую тугий корсет – Щастя… Кладу обважнілі ноги на ліжко – Щастя. Направду, такого кайфу давно не переживала.
Автор: Ксеня Ропота.