Спочатку я з новою сусідкою дуже здружилася, адже й віку одного і долі. Але у мене так буває, що людина, яка з першого погляду тобі наче споріднена душа, потім відпадає, як сухий лист. Але я не хотіла про таке думати. Вирішила, що є винятки з правил.
Оля була дуже правильна, самотня і понад усе любила серіали, могла годинами обговорювати героїв, порівнювати, який кращий серіал, а який і не варто дивитися.
Я ж більше любила практику в стосунках, хоча кавалери не так вже й часто попадалися, тому все більше і більше часу я проводила за серіалами з Олею.
І далі це траплялося все частіше. Бо Оля мала звичку прийти до мене тоді, коли у мене був кавалер і для кожного вона мала характеристику, вміла одразу в людині все розгледіти. Не дарма вона за освітою психолог.
– Ми маємо піклуватися про жіноцтво, бо чоловіки зараз не надійні, – казала вона мені.
Я їй ще дякувала. Аж тут у мене з’явився кавалер і все так швидко закрутилося, що я кілька днів не спілкувалася з Олею. І вона вирішила прийти без попередження, Ігор якраз вийшов з ванни і вона тоді мені зашепотіла:
– Це кого ти в хату привела. Весь в татуюваннях, ти хоч подивилася чи все цінне на місцях?
– Що за дурниці?, – відказала я, – Ми вже кілька днів у мене і нічого не пропало.
– Сумніваюся, – впевнено сказала Оля і в мені все похололо.
Вона ще попила чаю, я пішла готувати вечерю для нас з Ігорем і тоді вона пішла.
Але її слова не пішли з моєї голови. Коли Ігор пішов зранку, то я кинулася перевіряти чи все на місці і так сталося, о моїх улюблених сережок не було.
Я йому зателефонувала з претензіями, але він сказав, що нічого не брав.
– А хто, як не він, – розраджувала мене Оля, – Добре, що лише такими дрібницями відкупилася.
– Це не дрібниці, це коштовні сережки, мені батьки на сорок років подарували…
Я обірвала всі стосунки з Ігорем і стала знову жити, як і жила: робота і дім та Оля з серіалами. А якось до неї приїхали гості, мене теж було запрошено, ми всі сиділи за столом, а діти бігали по квартирі. І раптом я побачила, як мої сережки дитина тримає в руці.
– Олю! Це мої сережки, – я вигукнула це при всіх, бо в мені все клекотіло.
– То й що? Я тебе від того жевжика рятувала, ще не знати, як би він з тобою вчинив.
Я кинулася додому і одразу написала Ігореві, молячи пробачення. Але він відписав, що не планує вертатися до жінки, яка таке про нього подумала.
Тепер і далі живу, як жила: робота, дім і серіали, тепер вже без Ольги. Моє чуття мене не підвело і я тепер навіть з нею не вітаюся, а вона навпаки, все норовить пояснити мені, як вона мені щастя хотіла і як вона мене любить та цінує. Як гадаєте – пробачити?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
