Ми видавали доньку заміж, навіть не думаючи, в що перетвориться її шлюб. Вони були такі молоді і закохані, що в моєму серці була тверда певність, що ми ще їм золоте весілля справимо і молилася цього дочекатися

Далі Христя сказала, що при надії і ми були дуже раді. Вирішили, що купимо молодим квартиру, скинемося зі свекрами.

Поки те та се, купували, робили ремонт, Христя привела на світ гарну дівчинку. Ми всі жили у нас і не могли натішитися дитині. А Петро якось попросив в Христі гроші, щоб в магазин піти і пропав…

Ні свекри, ні друзі, ні знайомі не бачили чоловіка. ми й в поліцію подавали на розшук, але про нього ніхто не чув.

Христя пішла з донькою жити в квартиру, свекри допомагали, а вона все чекала, коли коханий переступить поріг.

І це сталося через десять років.

Петро, наче й не було нічого, прийшов на квартиру і сказав, що буде жити зі своєю дружиною і дитиною.

Христя не подавала на розлучення, тому вони офіційно були чоловіком і жінкою, вона носила обручку.

Я бачила, яка донька була щаслива, бачила її вираз обличчя, коли вона дивилася на чоловіка, і я знову про себе молилася аби в здоров’ї дочекатися золотого весілля.

Побув Петро десь з пів року, коли Христя знову сказала, що чекає дитину. Ми знову ж зраділи, свекри так само.

І тут Петро знову пішов в магазин і не вернувся.

Христя сиділа і дивилася в стіну, вона не розуміла, чому чоловік так вчинив. Він навіть не розказував, де був, сказав, що шукав себе.

– Мамо, він навіть не цікавився тим, як ми ці роки з лілею жили, – казала вона якось задумано.

– Ой, доню, та що вже поробиш, тобі не можна хвилюватися.

Ми дочекалися онука і дуже доньку всі підтримували. Йшли роки, Христя була й досі сама. Знаєте, не дуже вже спішать чоловіки на жінку, яка має двоє дітей, та й їй якось уже було не до цього.

Проте, під сорок у Христі знайшовся кавалер, Ліля вже була доросла і вчилася, а Дениско теж уже великий.

І наче у них там все було серйозно, як вертається Петро.

Звичайно, що Христя вже не так радісно його зустріла. А він теж мав до неї не радісну розмову:

– Слухай, ти тут не комизися, я жити не маю де.

– Яка дивина, а я тут до чого?

– Як до чого? Цю квартиру мої батьки купували, тут є моя частка. Так, що пускай мене жити і є ще шанс, що ми збережемо родину.

– Ого, ти про родину згадав? Двадцять років ми тобі були не потрібні, а тут он що. Ні, ти йди.

Вона закрила за ним двері і зателефонувала мені:

– Мамо, він точно у мене квартиру відсудить, прийдеться продати. А де ми будемо жити?

Звичайно, що я до свекрів і вони теж не знали, що робити.

– Давайте, всі у нас зустрінемося і все обговоримо, – кажуть вони.

От ми всі й приїхали. Був там і Петро.

– У нас нема суми аби викупити у вас частку, – я сказала свекрам все прямо.

– Та й не треба, – кажуть вони, – Ми вирішили відати частку Христині.

– Мамо, тату, – скрикнув Петро, – я – ваша дитина! Ви мені маєте віддати!

– Так, сину, ти наша дитина, а Христя сама на ноги ставила твоїх дітей, тому квартира має бути її. Ми так давно вирішили. Ще до твого повернення.

– Вона там буде жити з чужими чоловіками! В моїй квартирі!

– Хай живе,- й далі так спокійно свекри кажуть, – вона має право на щастя, вона його заслужила і шкода, що все її молоде життя пішло в пелюшках та чеканні.

Отакі у нас виявилися свекри, люди порядні та справедливі. А наша донька нарешті теж щаслива і я вже просто молюся аби у неї все було добре, бо отак накаркаєш на початку і нічого з того не виходить. Видно зурочила чи як ви гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page