fbpx

Ми вирішили новину повідомити саме тоді, як рідня на ювілей до чоловіка мого збереться. Запрошували лиш близьких, та й друзів поруч немає – розлетілись світом. Урочисто повідомили, самі сяємо від щастя, а у мами і свекрухи кам’яні обличчя: “Чи ви серйозно? Що надумали?” І полетіло та таке, що ми вже й ради дати не можемо

Ми вирішили новину повідомити саме тоді, як рідня на ювілей до чоловіка мого збереться. Запрошували лиш близьких, та й друзів поруч немає – розлетілись світом. Урочисто повідомили, самі сяємо від щастя, а у мами і свекрухи кам’яні обличчя: “Чи ви серйозно? Що надумали?” І полетіло та таке, що ми вже й ради дати не можемо.

Ми з чоловіком моїм разом ще зі шкільної парти. От, як я до першого класу прийшла, як поставили нас у пару і як узяв він мене за руку, то так по життю і йдемо нерозлучно.

Нині ось, багато негараздів пережили. Лиш рік, як на новому місці облаштувались, будуємо своє життя з нуля.

Чоловік мій хоч і має негаразди зі здоров’ям, але працює віддалено. Я також не байдикую і вже який рік із дівчатами продаємо речі через інтернет. Не багатії, та на життя і нам і трьом нашим дітям достатньо. Та й син старший уже підробляє, хоч і студент.

Мені сорок нині, а чоловік саме ювілей мав відзначити, як стало мені зле. От ніколи такого не було, що й голова обертом і ноги не слухають. Поїхала я на огляд до спеціаліста, а він у сміх:

– Маєте трьох дітей і не зрозуміли, що четверте скоро буде?

Я додому їхала збентежена, бо вже ж ніби як онуків лиш чекати, де від себе такого очікуєш? А чоловік аж танцювати, бо кращого батька у світі немає і всі діти, якби були наші, то він би кожному був найкращим татом.

Ну вже ми ім’я собі обираємо, ходимо веселі і загадкові – щастя ж попереду яке. Вирішили родині ту радісну новину повідомити як зберем усіх на ювілей чоловіка:

— Що ви собі думаєте, – аж підскочила моя мама. – Про що мова узагалі? Як так можна?

Понеслось із її уст та таке, що й слухати не хотілось. Свекруха не відставала. Ми із нею завжди товаришували і гарні відносини мали, а тут:

— Ти про мого сина ніколи не думала. Троє? А тепер четверте на плечі. Він і так у мене не здоровий.

От така каша вариться і булькає третій місяць як. Мама мені спокою не дає, каже, що я своїх дітей не шкодую, що майбутнього їх позбавляю. Ну а свекруха зі свого боку чоловіку у вуха ллє.

Найприкріше, що кожен хто мене стрічає головою хитає і зітхає гірко.

От чому так? Відколи поява ще одного щастя і радості у сім’ї, хай і четвертого, викликає такі емоції?

You cannot copy content of this page