Мені 42 роки, і за своє життя я вже багато чого встигла досягти, щоправда, завдяки своєму чоловікові Іванові, власникові кооперативу «Колос». Ми є успішними фермерами, шанованими людьми в нашій громаді та, насамперед, гарними батьками наших двох синів, яким дали необхідну освіту та спеціальність. Всі так вважають, крім молодшого сина Максима. Отака вдячність від нього за наші старання й турботу.
Річ у тім, що Максим також мріє стати підприємцем, але його приваблює тільки туристично-готельний бізнес. Чоловік вмовляв його вступати в аграрний коледж, щоб, як і ми, працювати коло землі. Та він вперся, як осел, і на зло нам вступив на факультет туристично-готельної справи. Але за навчання потрібно платити, а ми всі гроші вкладаємо в наше господарство задля майбутнього доходу й розширення послуг.
Як я не просила Івана, щоб заплатив за навчання сина, та даремно витрачала час. От наскочила коса на камінь: стосунки батька з молодшим настільки зіпсувались, що він переїхав до бабусі(моєї мами) у Фастів, перевівся на заочне і постійно шукає роботу, та знаходить лише сезонний підробіток, а добросердна мама допомагає внукові зі своєї невеликої пенсії. І що я можу вдіяти? Маю перш за все прислухатися до чоловіка, глава сім’ї як-не-як, до того ж надзвичайно дбайливий і працьовитий.
Весь у тата наш старший син Вадим. Порекомендував йому батько після дев’ятого класу вивчитися на механізатора в професійно-технічному училищі, послухав, хоч вчився дуже добре і міг у коледж вступати, щоб стати агрономом чи ветфельдшером і менше фізично працювати.
За його слухняність і покірність батько відписав йому два гектари орної землі, а це немало-небагато, а дві тисячі доларів, та й дав на розкрутку двадцять тисяч гривень, щоб самостійно господарював. Вадим обіцяє, що все поверне нам, щоб старість нашу забезпечити, а ми, хоч і не потребуємо, бо не вважаємо це позикою, але повністю довіряємо старшому.
Максима чоловік вважає ледачим, хоч до навчання хлопець завжди був охочий, більшість оцінок у свідоцтві – відмінних, а до роботи не такий завзятий, як Вадим. Іван наполягав, щоб Максим вступив в аграрний, тим більше, що сміливо міг навчатися на бюджеті, але він вступив на державне навчання у автотранспортний фаховий коледж та ще й далеко від дому.
Наготувалася я протягом трьох років сумок у гуртожиток. Але хіба ж він то оцінив? Йти до батька працювати механіком так і не захотів, а подався в Київ. Але вступив за контрактом, бюджетних місць там взагалі не було. Уявив себе наш хлопчик сином олігарха, а не простого фермера. Батько навідріз відмовився платити таку величезну суму, надіючись, що Максим забере документи. Адже нам так потрібні робочі руки! Тож приходиться наймати робітників за немалу плату.
Не розуміє наш син, як нам нелегко приходиться і працювати від світання до смеркання, і економити на всьому. Чоловік навіть не дозволяє мені хліб у крамниці купувати, бо і своє борошно маємо, і печі добротні, тож витрачаємо гроші тільки на недорогий одяг, зручне взуття та мийні засоби. Ніколи нам ні телевізор дивитися, ні в Інтернеті сидіти, хіба що інколи взимку. Весняний день цілий рік годує, влітку все посаджене й посіяне треба уберегти від бур’янів, шкідників і негоди, восени щедрий урожай встигнути зібрати, а взимку – продати. Для дітей же стараємося.
Якби Максим хотів працювати, а не байдики бити, то, як уже перевівся на заочне, хай би влаштувався у Фастові на СТО, або йшов до нас у кооператив. Ми б не працівникові, а йому давали на місяць п’ять тисяч гривень, тож мав би чим оплатити своє навчання. Так ні ж, син говорить, що на такій роботі не матиме часу вчитися, в бібліотеці сидіти, реферати писати, бо він не папір про освіту хоче отримати, а міцні знання здобути, щоб їх у своїй майбутній справі вміти застосувати. Дивно, що інші можуть поєднувати працю та навчання, а наш хитрий синуля – ні. Він ніби й не проти роботи, але якоїсь кабінетної, при білому комірці і краватці.
Я домовилася з приятелькою зі складу, щоб взяла Максима на роботу. Так він пропрацював там три дні й каже: «Ма, мені не під силу п’ятдесятикілограмові мішки з цементом тягати». Словом, не хоче він на своє навчання сам заробляти, а тільки бажає від нас отримати. А де таке чувано, щоб ні за щО гроші давали?
Максим вже встиг і гідом, і в ресторані на заміні попрацювати. Видно, що сподобалося йому. Там ні сонце не припече, ні дощ не намочить. І в кого тільки він вдався?
Але надалі йому не щастило на легеньку й чистеньку роботу влаштуватися, забагато таких бажаючих не гнути спину, а прохолоджуватися в барах і заробляти чайові на таких же любителях безтурботного життя. Там же він і познайомився з місцевою кралею Зоряною, яка разом із ним навчається, а між сесіями працює офіціанткою. Не дай Бог такої невістки, що не знає, з якого боку сісти, щоб корову подоїти, адже Максим проговорився, що мріє з нею одружитися. Ну ти диви! Вадиму двадцять шість і ще не жонатий, Максиму пішов тільки двадцять другий, а вже дівчину по дискотеках водить, а в нас вимагає коштів на навчання до двадцять трьох років.
То чи не Зоряна напоумила нашого сина подати на батька в суд, щоб платив аліменти в розмірі чотирьох тисяч гривень на повнолітнього сина-студента? То чи не вона навішала йому локшини на вуха, що якби батьки допомогли, вони вдвох орендували б приміщення під кав’ярню, щоб розпочати власну справу? Ага, розмріялися.
Що ж, постанову суду ми виконаємо. Аліменти платитимемо до його двадцятитрьохріччя, але більше від нас він, невдячний, нічого не отримає і двері нашого дому для нього зачинені. Сподіваюсь ви підтримуєте мене в цьому справедливому рішенні. Чи не так?
