Нашому синові зараз тридцять п’ять років і він має важкий період в житті, але чоловік не хоче йому не те, що допомогти, але й на поріг пускати не хоче.
– Це ж твій єдиний син, – кажу я йому, – Він наша опора на схилі літ!
– Опора? Та я від чужого більше допомоги отримаю, ніж від такого сина.
Я не розумію, про що він каже, адже ми маємо дітям допомагати, як і вони нам потім допоможуть, бо ще мені моя мама казала, що задурно ні «мамо», ні «тату» не кажуть.
– Через тебе я квартиру продав, – не вгаває чоловік, – аби йому помогти і що в результаті?
Ну, було, нічого не кажу, що тоді така ситуація склалася, але ж з усіма буває. Справа в тому, що наш син одружився на четвертому курсі з одногрупницею і вирішили вони знімати квартиру.
Ну, який з Русланчика працівник, як він ще сам дитина і недавно в мене брав гроші аби на каву Іринку зводити, а тут і за квартиру плати, і вчися, і ще їсти теж щось треба.
Важко було дітям і бачила я, що вже між ними все не так гладко та солодко, тому й запропонувала аби вони пожили у нас, адже у нас трикімнатна квартира і вже якось помістимося.
Федір сприйняв мою пропозицію прохолодно, бо сказав, що чоловік має заробляти на свою родину.
– Ой, забув, яким сам був, – кажу йому, – Жили в гуртожитку в жахливих умовах з тарганами. До тепер аж здригаюся, як згадую. То ти такого й нашим дітям хочеш?
Наче погодився, діти переїхали. Але!
Ну, жили вони як ті студенти – все на наших грошах, бо й харчування, і проживання, то все ми з чоловіком оплачували і то ми з ним по вечорах слухали, як Ірина бурчить та бурчить, що вона спати не може, бо ми рипаємося на роботу, що я готую економно, що зауваження роблю щодо води та світла.
І так безперестанку було пів року, що я вже не витримала і кажу чоловікові:
– Давай розміняємо квартиру на дві однокімнатні та дамо дітям жити так, як вони того хочуть.
Тоді Федір так вперся був. Сказав, що не хоче нікуди їхати і нічого продавати, але я таки його вмовила. І я зрозуміла, що все було зроблене правильно, бо діти аж сяяли від щастя. Звичайно, що ми купили їм більшу квартиру. А меншу собі, та й район у нас гірший, бо ж грошей не дуже й вистачало.
Але я запевнила чоловіка, що головне аби діти були щасливі, а ми вже якось обійдемося, бо ж наше життя вже йде до закінчення. На це чоловік казав, що він ще в свої п’ятдесят молодий. Ой, скаже таке!
І наче все у дітей було добре, рахуйте більше десяти років прожили і дітей двоє, але от – на тобі… щось там між ними сталося і вже Руслан сумки в руки та до нас на поріг. А чоловік не пускає його! Сина не пускає!
– Ти це куди намилився, – каже він йому, – Ти тут де будеш жити? на кухні? Та вона така маленька, завдяки тобі, що й розвернутися нема де. Я хочу вже спокійно жити, а не оце твоє туди-сюди і ще й матір твоя надумає тобі квартиру залишити, а ми підемо жити в собачу будку!
Я так обурилася. Ну чого зразу отак. звичайно, що ми колись квартиру залишимо синові, просто ж можна було бодай декілька днів, щоб дитина пожила у нас, бо ж квартири зараз дуже дорогі, а йому ще й аліменти платити. Чому я маю від своєї дитини відмовлятися?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
