Не скажу, що у мене немає бабусі в селі, але коли то все було. Я тільки раз пам’ятаю, як мама мене привозила до бабусі і я не хотіла в неї жити. на тому мої літні канікули в селі й скінчилися. Я завжди відпочивала то в літніх таборах, то ходила влітку в басейн.
Звідки у моєї Лізи любов до тварин – зрозуміти не можу. Мама продала бабусину хату бозна скільки років тому і відтоді ніхто з нас ногою не потикався в село. Моя Ліза всі свої роки село бачила лишень на картинці.
Ми з чоловіком викладаємо в училищі, так само планували, що й донька обере вчительську професію, але та вперлася, що хоче бути ветеринаром.
– Дитино, – кажу я їй, – То ти на картинках бачиш гарні кабінети, де милі тваринки, але ти можеш працювати й на якійсь величезній фермі, де тільки тварини і болото!
– І що, – дивується вона.
– Як і «що»? То не псів бездомних додому тягнути, а цілий день на ногах в поганих умовах на холоді!
Не могла я її переконати тоді, не могла й переконати не виходити заміж за Толика. Любов, бачте, у неї до сільського фермера!
Звичайно, що він радий мати за дружину вже готового ветеринара і зарплату платити не треба, а одними гарними словами та обіцянками буде розраховуватися.
Ми в них і на весіллі не були, бо діти сказали, що краще поїдуть у весільну подорож і просто розписалися.
Я дуже надіялася, що донька через кілька місяців вернеться додому, бо жити в селі важко. Але її не було ні через місяць, ні через рік, а потім взагалі заявила, що вона при надії.
Ми не могли приїхати до неї, бо у нас робота, а на літні канікули у мене на спеку погана реакція, тому вирвалися лише у жовтні.
Я свою дитину не впізнала.
Ну, усміхається, то таке, але її зовнішній вигляд бажав кращого. А, коли нас покликали до столу, то я зрозуміла в чому ж річ.
На стіл виклали тушковане м’ясо, мариновані огірки і помідори, картоплю варену, политу шкварками з цибулею, запечену домашню ковбасу. Запах стояв такий, що мені вже в голові крутилося.
Ми так ситно повечеряли, що я не могла заснути!
На сніданок знову жирне! Я не знаю коли, але донька з свахою наліпили вареників з картоплі та заправили їх шкварками з цибулею, ще один вид був з картоплею та м’ясом з цибулею і на завершення ще пельмені, які плавали в домашньому маслі. І це все треба було їсти зі сметаною, яка просто не лилася, а її треба було набирати ложкою.
Ви розумієте, що зі мною було, коли я звикла снідати кавою, просто кавою!
– Мамо, а я не забула, що ти любиш каву і приготувала тобі до неї круасанів.
Круасани виглядали, як пишні булки, які щедро помастили яйцем і присипали добряче пудрою.
Ми ледве висунулися з чоловіком з-за столу і я захотіла пройтися, бо хоч так витратити енергію.
А далі був обід, де був борщ. Ні не борщ, а щось таке густе, що в жирі стояла ложка! І це все під сало з цибулькою з запашним чорним хлібом.
– Матвію, – сказала я чоловікові перед вечерею, – Я не піду їсти, бо я більше не можу. Я маю негайно поговорити з донькою!
Але вона не мала на мене часу, бо скубала гуску і казала, що запечуть її на вечерю.
– Доню, у тебе освіта! Вища! Що ти їси! Ти й дитину до такого привчаєш. А це все не є корисним! Ти подумай трохи, бо я не розумію, де ділася та мудра дівчина, яка читала всі складники в продуктах, перш, ніж їх купити!
– Мамо, тут все по-іншому! Тут їдять для того аби працювати, а ви які працівники, якщо поїли і вже втомилися від самого процесу? Я вже вам придумала болячку аби не так соромно було перед батьками.
Мені мову відняло. Звичайно, ми не стали там довго затримуватися, бо це було б занадто! Доньку не розумію і вважаю, що з таким стилем життя вона скоро стане любою пацієнткою лікарень. Але що можу зробити, якщо вона вважає, що у неї все добре?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
