Ми з чоловіком живемо 13 років. Ми забезпечені і маємо стабільний і постійний дохід. Любимо одне одного і нам цього досить для щастя.
Але одне але… Воно є навіть не у нас, бо ми до цього ставимось спокійно і давно змирились, або й не хотіли ніколи? У нас дітей нема і бути не може. Чоловік з дитинства про це знав, а я через недугу уже свою не можу мати нащадків.
Це не заважає нам жити. Цей факт аж ніяк не впливає на нашу здатність працювати, аби спілкуватись з друзями. Але родичі…
Вони подібні до чорної невблаганної хмари. Брат чоловіка має трьох дітей, живуть на виплати від держави, але не щасливим він вважає не себе, а саме нашу родину. Кожна наша розмова закінчується словами:
— Вам потрібна дитина. Усиновіть. Що ви собі про старість думаєте?
А я нічого не планую і не думаю. Живу сьогоднішнім днем і не вважаю що це погано.
— А візьми, ти? – кажу йому не витримавши, – У тебе, он і кімната дитяча є і іграшки і речі зі старших. Може тобі потрібніше? Чи на прийомних не виплачуватимуть гроші?
Образився. Свекруха теж не розмовляє. А я не розумію у чому власне питання? Жити так це наш свідомий вибір, який ми зробили у силу певних обставин. Люди! Ми щасливі і факт наявності дітей, чи їх відсутність не впливає на якість нашого життя.
Але ні! Учора подруга скидає, ніби між іншим, ролик із інтернету, де дітки потребують батьків. Я у неї запитала, котрого ж вона обрала, а та руками махає, це ж вам. З якого дива? Нащо? А вона така наївно очицями кліпає:
— Ну, як? У вас же не має. Ви ж можете узяти?
Невже так складно повірити, що ми і не хочемо, аби були. І що за менталітет у нас такий? Це наша особиста справа. Хоч хтось з таких доброзичливців розуміє, що відчуває жінка, яка не може мати дітей коли у неї запитують:
— А чого у вас діток немає?
Що я повинна всім відповісти? Невже так важко зрозуміти, що це особисте і певні запитання ставити просто не коректно. Але ж ні! Десять років свого шлюбу я чула: «А чого у вас діток немає?». А три останні: «А чого не всиновите?».
Прошу у всіх і кожного від імені усіх бездітних пар: нам не приємні ваші запитання. За відсутністю дітей стоїть океан сліз і удавана байдужість це лиш маска, надягнути яку, інколи – єдиний вихід. Одне ваше «А чому..?» зі звичайної цікавості, про яке ви й забудете скоро, будить тисячі комплексів і закінчується риданням в подушку. Не лізьте. Говоріть про сонечко хмарки і захист озонового шару, але не чіпайте сокровенного.
Людмила Ж.
Головна картинка – pexels.
