І ось почали до мене чутки доходити, що моя найкраща подруга дуже вже часто ходить до нас додому. Я не могла повірити, адже мого чоловіка спина турбує, а тут таке. Він того й на заробітки не їздить, бо має таку проблему.
Але якось я приїхала без попередження додому, а тут моя подруга на кухні газдує. Вся раптом зачервонілася і каже:
– Ой, я тут прийшла твоїм їсти наварити, бо вже дуже вони мої сирники люблять та й борщ мій наїстися не можуть.
Ви собі уявили, що то таке чути? Ну, нічого у неї сирники, я поїла і подякувала, а вона й далі не йде, наче не розуміє, що зараз прийде додому з роботи Славко і ми маємо з ним поговорити по сімейному.
Вже й кавою італійською начастувалася, солодощі поїла і далі сидить.
– Людо, ось тобі кава на дорогу, – кажу я вже їй прямо.
– Та добре, піду мабуть, бо так біля тебе засиділася, дуже тебе давно не бачила, – каже вона і йде геть.
Я з дітьми поговорила і вони сказали, що таки часто тітка Людмила у нас буває, допізна затримується і тоді тато йде її проводжати.
Мені всередині все стрепенулося. Ну як так? Я там працюю в поті чола, а тут таке робиться. Для чого мені тоді так важко працювати?
Ми лиш квартиру виплатили, бо брали позику на неї, у всіх позичали і нарешті віддали недавно всім гроші, добре, що хоч в банку не брали, а в рідних, але все одно треба було зверху докласти.
І ось я маю тепер ділити квартиру, яку я обжила і яка є моїм домом? Що далі з дітьми робити і де вони жити мають? Вже мовчу про ті всі пересуди, які доведеться пройти.
Славко вів себе як завжди. не бачила й натяку на те, що жінка є в нашій ванній чи деінде. Все чисто, але видно, що не жінка прибирає, а що діти і чоловік, бо де ходять, то там чисто, а за ліжком, то можна не одного павука знайти.
І тоді я вирішила з Людою поговорити.
– Людо, я така рада, що ти у мене є і турбуєшся про моїх, – почала я розмову, – Знаєш, мені це все вже набридло і я думаю покинути Славка.
– Та ти що?, – в Люди очі засяяли, – Я давно тобі казала, що ти варта кращого!
– Так і я такого чоловіка знайшла. Тому я тобі по-секрету кажу, що не приїду більше в Україні.
– А діти?, – спитала здивовано подруга.
– А що діти? Вже дорослі і в Славка нормальна зарплата. Якщо треба буде, то буду ще кілька років виплачувати аліменти, скільки там їм до вісімнадцятиріччя. Буду собі жити у своє задоволення, хай живе в нашій квартирі з дітьми, а я собі влаштую особисте життя. Але ти нічого не говори нікому, то буде наш секрет!
– Та я ж твоя подруга, – сказала Люда і якась була геть невесела.
Я поїхала на заробітки і дізналася, що тітка Люда перестала приходити до нас, діти казали, що сумують за її сирниками, але вона чомусь вже не йде до них куховарити. Каже, що мають матір і бабусю. І що ж таке могло з моєю найкращою подругою статися?
Та й чоловік чомусь зачастив до мене телефонувати та впрошує вернутися додому:
– Та скільки ти вже там будеш – вертайся, всіх грошей не заробиш, а ми тут без тебе пропадаємо.
А я от не знаю, що робити, бо ж за руку я наче нікого не зловила, але й правди всієї не знаю. Що б ви порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
