– Я маму забираю в село, – сказав і ще так гордо дивиться.
– Тату, – кажу я й без тіні вже усміху. – ти собі їсти зварити не можеш, а ти будеш за мамою глядіти?
Бо це щира правда, мама до останнього крутилася навколо батька, щоб боже збав, він сам собі в тарілку не накидав супу, бо ж розхляпає. Може, й швидше б швидку викликала та все чекала, коли м’ясо дійде, а потім вже й впала і тепер такі наслідки – лежить і не говорить.
Вони з татом жили в селі, віддали мені квартиру, а сестрі молодшій допомогли наскладати на свою. Самі сказали, що більше міста не хочуть і будуть насолоджуватися життям в селі. От і насолодилися, ще й п’яти років не пройшло…
Але тато сказав, що забирає і ще й так вже грізно, мовляв, чого мені зауваження робите. Я доросла людина.
Я тоді сестрі й шепнула:
– А нехай, хай цінить, як мама навколо нього все життя крутилася, а ми через тиждень приїдемо і віддамо маму в дім піклування.
Сестра кивнула, бо вона теж була проти того аби наймати якусь доглядальницю, бо чужа людина у тебе в хаті, то вже занадто.
І отак поїхав батько з мамою, ми все перевезли, що треба: підгузки, серветки, продукти, ліжко спеціальне купили, то й перевезли до батька.
І стали чекати.
Я вже й за місце домовилася, сума кругленька, але зате є шанс, що на ноги поставлять, то ж професіонали, а ми будемо її навідувати.
– Ще й за батьком треба буде дивитися, – підтримала мене сестра, – рахуй теж зайвий клопіт. Я вже сили ні на що не маю.
Я її дуже розуміла. Ми приїхали до батька, купили продукти. Але ще без швидкої, бо треба було його підготувати. Я цілу промову придумала: «Тату, тобі важко і мамі важко від такого невмілого поводження з собою. Ми її віддамо до спеціалістів і заберемо, як їй стане краще. Ти ж сам бачиш, як з нею важко».
Ось так я собі вже прокручувала те все в голові, переступаючи поріг будинку і очі свої забула. В хаті було чисто, не було чути зайвих запахів, навіть чимось смачним з кухні тягнуло. Батько розмовляв з мамою, розчісуючи їй волосся.
– А ви що так рано?, – питає нас.
– Та так, вирішили провідати.
– То як ми просили вас приїхати на вихідні, то не було нікого, а тут аж дві взялися, – каже тато.
А далі він почав розказувати, що мама вже трішки стискає м’ячик і кліпає, то він може вже з нею говорити.
– Я їй кажу, скільки чого класти в суп, а вона кліпає, а я готую. Знаєте, дуже смачно виходить, ходіть попробуєте.
Ми їли смачний суп і диву дивувалися – як це батько стільки років так уміло приховував, що у нього руки ростуть з правильного місця?
– Я в сусіда роздобув коляску і буду маму вивозити на вулицю. Ще придумаю, як то все технологічно зробити, бо ганок геть не пристосований до того. Щось придумаю. А у вас як справи?
– Та нормально, – сказали ми з сестрою.
Ми їхали додому дуже задумані. Виходило, що мама дарма так метушилася навколо тата, і якби вона дала йому шанс бути дорослою людиною, то не була б тепер в такому стані. В це дуже важко повірити, як і в те, що тато таки справляється…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота