fbpx
Історії з життя
Ми знайшли няню. Це стало останньою краплею для свекрухи. Вона заявила, що не відчуває споріднення з онукою, і раз ми такі самостійні, то барабан нам на шию. Так і сказала. Я розумію, що їй хотілося пожити у нас, повиховувати, повчити життю і розуму, поділитися своїм досвідом материнства, але ми вирішили вчинити інакше

– Я у вас поживу, коли ти матір’ю станеш. З дитиною допомагати буду, щоб тобі легше було, – сказала Ольга Іванівна, коли я була на дев’ятому місяці.

Я розгубилася і не встигла нічого відповісти, ініціативу перехопив чоловік:

– Мамо, не треба. Я відпустку взяв. Ми впораємося.

– Відпустку? Навіщо? – здивувалася Ольга Іванівна.

– З малятком допомагати. Я батько чи хто?

– Не бачу сенсу, – свекруха невдоволено стиснула губи, – тобі працювати треба, сім’ю годувати. Скасовуй все, я допоможу. Ти навіть не знаєш, як правильно дитинку тримати! Який з тебе помічник?

– Нормальний. Ми з Катею в школу молодих батьків ходили, нам там все розповіли і показали. Я вмію сповивати, міняти підгузки, купати…

– У школу молодих батьків? Навіщо? А я для чого? Навіщо якась школа, якщо все можна запитати у мене?

– Мамо, насолоджуйся пенсією, ти так її чекала. А з малятком ми самі, не переживай.

Я народила. Про виписку нікому не сказали, тишком-нишком чоловік нас забрав. Донька виявилася тихою дитиною. Вона їла і спала, якщо плакала, то відразу заспокоювалася, варто було взяти її на руки.

Місяць пролетів швидко. Ми з чоловіком стали ще ближчі, ще рідніші. Розділити порівну турботи про доньку було дуже вдалою ідеєю.

Коли чоловік вийшов на роботу, вечорами він не смикався від виду використаного підгузника, він знав, як одягнути дитину, щоб погуляти з нею. Він із задоволенням проводив з нею час, даючи мені відпочити, так як за місяць “відпустки” зрозумів, як це важливо.

Донька росте швидко. Радує маму і тата. Тільки бабусі у неї немає, на жаль. На папері є, по факту – немає. Ольгу Іванівну дуже обурив той факт, що ми знехтували її допомогою. Вона образилася, що ми жодного разу не зателефонували їй і не запитали поради.

– Самі, ви ж все самі, – перший час відповідала Ольга Іванівна на наші нечасті прохання погуляти з малям або посидіти з нею.

Самі, так самі. Ми знайшли няню. Це стало останньою краплею для свекрухи. Вона заявила, що не відчуває споріднення з онукою, і раз ми такі самостійні, то барабан нам на шию. Так і сказала.

Я розумію, що їй хотілося пожити у нас, повиховувати, повчити життю і розуму, поділитися своїм досвідом материнства, але ми вирішили вчинити інакше. І це було наше право.

Ніхто не забороняв Ользі Іванівні просто приїжджати в гості, ми її запрошували, але вона відмовлялася через образу. Ми дзвонили, просили, вона відмовлялася. Перестали докучати, знайшли няню, проблема стала ще більшою. Цю образу вона роздула до такої міри, що тепер вважає онучку не онукою.

Я не хотіла, щоб вийшло так. Чоловік цього не хотів. Ми просто хотіли прожити перший доньчин місяць втрьох, усвідомити, що нас вже не двоє, а троє.

Я знаю Ольгу Іванівну, і приблизно уявляю, як саме проходила б її допомога: вона б командувала, всюди лізла, сунула б ніс в наші стосунки. Такої “допомоги” я не потребую..

Хоче і далі ображатися – її право. Тільки нерозумно це. Жінка життя прожила, на пенсію вийшла, сина виростила, а такими нісенітницями зараз займається, образи свої пестить і плекає. Навіщо? Кому від цього буде краще?

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook