Моя троюрідна сестра Галя була на диво працелюбною дівчинкою. Ми були однолітками. У школі я навчалася на самі п’ятірки, Галя зрідка бачила найвищу оцінку в своєму щоденнику з інших предметів, крім ручної праці(так колись називали предмет «Трудове навчання». «Відмінно» в Галюсі іноді траплялося з фізики та математики, але то завдяки нашому поблажливому вчителеві, що хвалив її за старанність.
Хоч моя тітка дуже хотіла, щоб її єдина донечка добре вчилася й не бідувала, як вона, в колгоспі, але Галя не вдалася до високих наук, зате, здається, нічого в світі такого не була, щоб вона не вміла: і спекти, і зварити, і вишити, й сплести… Тож після колишнього випускного десятого класу подалася в доярки на нашу ферму.
Судилося Галі покохати такого ж працьовитого Павла, місцевого механізатора. Завідувачка фермою, побачивши жвавість і вправність молодої доярки, підготувала для неї цільове направлення, щоб вона вивчилася на зоотехніка, мала легшу роботу, але Галя відмовилася, до того ж Павло покликав її заміж.
У пари що два роки народжувалися дівчатка: Люба, Віра, Надя. І вже з дитинства сестрички хотіли щось робити. Тож Галя наливає в миску водички, і Любця пере одяг з ляльки, мама ліпить вареники, Надійка їй допомагає, мама вишиває, і Вірунька тягнеться рученьками за голкою й ниткою. За книжкою дівчата своїх маму й тата ніколи не бачили, бо ті все були в якійсь роботі. Тож і доньки їх копіювали, завжди були при якомусь занятті, за що їх пестили й хвалили. Тож коли сестрички пішли до школи, батьки високих оцінок не вимагали, головне, щоб не нахапали двійок, були чемними і просто старалися.
Повноліття моїх племінниць припало на часи розпаду союзу, а з ним і колгоспів. Тож надіятися, що в селі можна доробитися до більш-менш нормального життя, не доводилося. Адже батьки втратили і роботу, і здоров’я: в обидвох так боліли руки, що не було й сили обробляти розпайовані колгоспні гектари, тому віддавати їх за безцінь в оренду. Дівчатам потрібно було вступати, щоб здобути спеціальність, то й вирішили після дев’ятого класу йти в професійні училища – швейне й кулінарне.
Роки летять. Вже діти в такому віці, що будь-якої хвилини можуть заявити: одружуюсь чи виходжу заміж. На серпневій нараді зустрілася з колишньою однокурсницею Ларисою, після пленарного зайшли в кав’ярню поговорити про життя. Вона стурбована: син на четвертому курсі коледжу і хоче одружуватися, хоч мав продовжувати навчатися в університеті, а дівчина працює простою пекаркою, доїжджає на роботу з села. І Лариса називає моє село та ім’я дівчини – Люба. Вона питає поради, що їй робити, не такої нареченої вона бажала для свого Дениска. Вони з чоловіком обоє містяни і мають щодо єдиного сина амбітні плани, а що молодим можуть дати сільські свати. Я нічого не радила, просто вислухала, і ми розійшлися. Але не надовго.
Лариса знайшла мене на роботі і попросила все дізнатися про мою односелку Любу, чи варто її синулі з такою одружуватись, бо він уперся й стоїть на своєму та лякає їх з чоловіком, що не продовжить учитися, а піде служити, то якщо вона з гарної родини, хай жениться, але якщо та дівчина є хитра та за багатими полює, то хай не надіється і з армії його не чекає. Так як розмова мала бути не короткою, я запропонувала зустрітися в кав’ярні.
– Ларисо, – почала я здалека, – знаю тільки одну Любу, що працює в пекарні. Про іншу Любу я тобі не сказала б нічого, бо звідки я знаю сучасну молодь, і про батьків її не стала б говорити, бо я таке не люблю. А якщо ця дівчина має прізвище Іллєнко, то я її добре знаю, вона моя родичка.
І я докладно розказала про Павла й Галину, про те, що вони прості люди, але дбайливі й працьовиті, гарно виховали дочок, дівчата не цураються домашньої роботи, все роблять і вміють. Всі вважають їх зразковою й дружною сім’єю. Ларису моя розповідь трохи заспокоїла.
Відгуляли весілля. Павло й Галина напозичали грошей на подарунки, щоб перед міськими сватами виглядати достойно. Денисові батьки подарували молодятам квартиру, але приписали в ній тільки сина. Денис вступив на заочне навчання і вже працює на під крилом батька на підприємстві, Люба – у пекарні. Подружжю треба було подаровану квартиру ще умеблювати й придбати все необхідне. І тут почалося: до думки Люби ніхто не прислухався, Лариса радилася тільки з Денисом, командувала невісткою й не дозволяла молодим без неї й кроку ступити. Та ще більше свекрухи стало, коли пара там оселилася. Вона взялася невістку навчати, що готувати Денискові та Як готувати, мовляв, смачно має бути і економно, це тобі не село, де все на грядці росте, а за вами домашні тварини доїдають, тут треба все купити, розрахувати, щоб продукти не викидати.
Чи довго могла витримати таке ставлення тиха й спокійна Люба? Тож кульмінація настала, коли вона народила донечку й не дозволила свекрусі купати внучку, мовляв, я знаю, як доглядати за дитиною. А Лариса в усьому бачила загрозу для здоров’я немовляти: і в кімнаті прохолодно, і треба дитину тепліше прикрити, і на вулиці холодно, тож не варто гуляти, і до пустушки треба привчати, і що три години годувати, а не коли дитя заплаче. Потім Лариса стала скаржитися синові, що невістка її, таку досвідчену, ігнорує, а робить все по-своєму. Денис підтримував маму, поки Люба не поставила йому ультиматум, що візьме дитину й повернеться в село додому.
– Та ти невдячна, я вам квартиру, а тепер я не смію побавити дитину.
– По-перше, квартира не моя, а вашого сина, якого я мала бавити, бо ви мене так вчили, але приписати не дозволяєте. А мою дитину дозвольте бавити мені, обійдуся без вашої допомоги. Якщо Денис і далі хоче бути маминим синочком, то я вам його залишу разом із вашою квартирою.
Лариса після тої розмови довго не навідувалася, поки Денис її не перепросив.
Коли ми зустрілися з Ларисою на семінарі, вона сказала, що все життя плакатиме через мене, бо я їй таку лиху невістку нарадила. Як вам така заявочка? Винен хтось, тільки не вона.
