Не уявляю, як можна пробачити те, на що пішла моя мама, нібито задля мене, своєї єдиної доньки?! Її добрими намірами могла бути вимощена дорога куди завгодно: до Раю, до пекла, або в чистилище. Але мама гаряче прагнула чимскоріш видати мене заміж, взялася за пошуки женихів, організовувала зустрічі зі своїми шкільними подругами, в яких були ще не одружені сини. Словом, тиск на мене був ще той. А з такою поспішністю швидке заміжжя – це як лотерея: пощастить – не пощастить.
Як згодом виявилося, бурхливу діяльність мама розпочала не тільки тому, що мені двадцять сім стукнуло(а куди вже дальше відкладати?!), але й тому, що в неї визрівав план і щодо себе коханої. Та я про це тоді ще не знала.
Я намагалася зрозуміти свою маму, але не могла. Коли ми з нею після відходу тата залишилися вдвох, то підтримували одна одну й розуміли з пів слова. Майже п’ять років наших зусиль, надій і сподівань поставити батька на ноги не дали результату. А ми його дуже любили, тому змиритися з втратою було важко.
Для мами то було її перше та єдине кохання. Вона вийшла за нього заміж, коли їй було тільки вісімнадцять, а татові – двадцять сім. Він допоміг їй вивчитися на фармацевта, доглядав за мною, коли в мами були сесії. Словом, із ним ми були, як за кам’яною стіною, щасливі, впевнені й спокійні. І тепер нам його особливо не вистачало, відколи мама захопилася ідеєю влаштувати моє життя, бо на ній, мовляв, лежить подвійна відповідальність за мою долю.
Мама вважала, що я засиділася в дівках, а їй хочеться внуків няньчити і бути спокійною за мою долю. Скільки я не пояснювала, що світ уже не такий: до тридцяти рідко хто виходить заміж, створити сім’ю після тридцяти п’яти, а до сорока мати діток – це норма, та даремно. Мамі важко було переконати мене, а мені – маму.
Після закінчення коледжу я працювала бібліотекаркою. Жила серед книг – моїх найкращих подружок і друзів, начиталася романів про велике й світле кохання, і почувалася головною героїнею тих творів, ніби сама жила серед цих романтичних героїв. Мені було так затишно й спокійно, що нічого більше не хотілося.
Якось прийшовши з роботи, застала маму задуманою й сумною. Я почала допитуватися, та вона відмовчувалася, а потім видала таке, від чого в мене в мене все похололо.
– Та-а, на огляді в мене знайшли ту ж проблему, що й в тата була.
– Справимося, мамо, наука пішла вперед.
– Та ні, сказали, що пізно, та ще кілька місяців у запасі маю. От якби ти вийшла заміж, відійшла б зі спокійною душею, що залишу тебе в надійних руках.
– Не може такого бути, – останнє речення я пропустила повз вуха, – пошукаємо спеціалістів за кордоном.
– Краще б ті гроші на твоє весілля, – гнула своєї мама.
– Знов за рибу гроші. Чому ти мене не слухаєш?
– А чому ти мене почути не хочеш? Скільки тітка Люба запрошувала нас у гості, щоб познайомити тебе з її сином Богданом? Все якісь відмовки придумувала, що вже мені аж перед подругою незручно.
І тут я схитрувала:
– Ще раз запросить, обов’язково піду, – і зразу поставила свою умову: Але після того, як ти підеш зі мною до приватного спеціаліста.
Здавалось, ми порозумілися. Та де там. Мама наполягала, що піде сама, щоб я не відпрошувалася з роботи, поки вона ще сама ходить, бо потім мені не раз знадобиться відпрошуватись у завідувача. Як пізніше з’ясувалося, не пішла, перехитрила мене. Зате я змушена була дотриматися обіцянки й піти з нею в гості до тьоті Люби і там познайомитися з її синочком Богданом. Дорогою мама так розхвалювала його, що і красень, і спортсмен.., що я не витримала і розміялася: «…і комсомолець»? Та щоб вона не образилася, пообіцяла надалі бути чемною.
Далі життя наше проходило в режимі взаємних поступок: я на побачення з Богданом, а мама – за результатами обстеження. Коли ж вона мені сказала, що даремно витрачала час на візит до спеціаліста, що він тільки підтвердив те, що сказав попередній, в мене опустилися руки. А в неї навпаки – більше енергії й запалу мене відправляти на побачення. Мені ж хотілося їй сказати, що важкоатлет Богдан – не герой мого роману, що не вміє бути джентльменом, дарувати квіти, красиво говорити, тільки хвалиться своїми досягненнями, кубками й медалями, про класичну літературу мало що знає… Та я мовчала, а спілкування з Богданом ледве терпіла.
Коли не було відвідувачів у бібліотеці, я переглядала на стелажах медичну літературу. Поряд зі мною опинився молодий чоловік:
– Колего, я б рекомендував вам ось цього автора.
– Перепрошую, я не ваша колега, просто в моєї мами ось така проблема, – я розгорнула на потрібній сторінці, – але вона відмовляється від процедур.
– Я приїхав всього на кілька днів на консультації. З цим успішно справляюся, – він дав мені візитку, – тож навідайтеся з мамою.
Вдома я хотіла розпочати розмову, та мама випередила:
– Тьотя Люба сказала, що завтра Богдан прийде просити твоєї руки, бо через два дні їде на змагання. Ти ж гляди, не відмовляйся.
– Мамо, то не горить, дивись, ось приїхав успішний спеціаліст із-за кордону, спеціально для тебе знайшов вікно для консультації. Тож завтра спочатку до нього.
Мама й слухати не хотіла. Я зателефонувала новому знайомому, щоб вибачитися за маму й перепросити за турботу. Він розцінив це як звичайне занепокоєння людини й несподівано запропонував:
– Ввечері я сам зміг би прийти до вас і переконати вашу маму довіритися мені.
Тоді я в слухавку ледь не розплакалася й навіщось розповіла майже незнайомій людині про ультиматум мами, про завтрашній візит нелюба. Те, що почула у відповідь, мене ошелешило:
– Якщо ви не проти я міг би випередити вашого жениха, прийшовши в ролі вашого нареченого. Тож ми б вполювали двох зайців: залицяльника відвадили й маму переконали подбати про себе, адже вона потрібна вам і майбутнім онукам.
Ми зустрілися з лікарем Андрієм Михальчуком і рушили до нас. В мами цей день був вихідним, тож вона мала бути вдома. Я розімкнула двері, щоб її не турбувати дзвінком. Коли ми ввійшли, то почули з кухні чоловічий голос із нотками прохання і мамине виразне:
– Ні, ні, тільки як доньку заміж видам, поїду до тебе в Краків.
«Отакої, – пронеслася думка в моїй голові, – то вже збиралася в кращі світи відлітати, то в Краків відмовляється їхати».
Я постукала в двері.
– Мамо, знайомся, мій наречений Андрій. І познайом нас із твоїм нареченим. А ти сказала йому про свою проблему?
– Дуже приємно. Який збіг. Це мій Анджей, – мама так зніяковіла, що ледве ворушила губами, – та я абсолютно здорова. Вибач мені, доню. А як же Богдан, Люба?
– То не мій вибір був, мамо, а твоя воля. Тож сама вибачайся перед ними.
Фінал моєї історії щасливий. Богдан особливо не переймайся моєю відмовою. Тьотя Люба знайде йому кращу. Мама з Анджеєм побралися й поїхали до нього на батьківщину. А ми з Андрієм покохали одне одного, і в нас усе йде до весілля. Коханий переконав мене не ображатися на мою маму, адже він хоче мати тещу й тестя, а наші майбутні діти – бабусю й дідуся Анджея.
