Було мені тоді трохи за двадцять. Звичайна дівчина: навчання, робота, мрії про майбутнє. Здавалося, життя йшло за планом, аж поки на горизонті не з’явився Михайло. Старший за мене на кілька років, впевнений у собі, гарний, з білими зубами, що сяяли, як у рекламі зубної пасти. Він працював у солідній компанії, мав власну машину та дивовижний шарм.
Наші перші зустрічі були, як у кіно: прогулянки парком, дорогі ресторани, квіти без приводу. Михайло вмів говорити красиво, і кожне його слово було наче окремий комплімент. Я почувалася особливою поруч із ним і трохи боялася втратити цю ілюзію досконалості.
Одного разу, після кількох місяців побачень, Михайло запропонував провести вихідні разом на природі. База відпочинку біля озера, природа, спокій — звучало ідеально. “Тільки ми, відпочинок від міської метушні. Нам це потрібно,” — сказав він. Я погодилася без вагань.
У п’ятницю він мав забрати мене з офісу. Я всюди носила з собою дорожню сумку, бо відчувала, що ці вихідні стануть переломним моментом у наших стосунках. Михайло приїхав вчасно, але, відкривши дверцята машини, я побачила незнайому жінку на передньому сидінні.
— Олено, познайомся. Це — моя мама, Раїса Петрівна, — промовив він, посміхаючись.
— Дуже приємно, — відповіла я, намагаючись приховати здивування.
Раїса Петрівна виявилася суворою і виваженою жінкою. Вона оглянула мене з голови до п’ят і почала розпитувати:
— Чим займаєтеся? А батьки ваші де працюють? Які плани на майбутнє?
Михайло мовчав, залишивши нас наодинці з її питаннями. Коли ми відвезли її до подруги, я вирішила висловити свої претензії.
— Ти міг попередити мене, що ми зустрінемося з твоєю мамою! — сказала я, намагаючись стримати обурення.
— Не бачу в цьому нічого страшного. Це була гарна нагода познайомити вас, — спокійно відповів він.
Я промовчала. Настрій було зіпсовано, але я вирішила не дозволяти дрібницям псувати наші плани.
Вихідні справді були казковими: природа, прогулянки, бесіди на березі озера. Проте, у мене залишалося відчуття, що в наших стосунках бракує щирості. Михайло був уважним, але я відчувала, що його думки десь далеко.
Через кілька тижнів я вирішила запросити його на зустріч із моїми друзями. Це було свято, і я хотіла, щоб він познайомився з тими, хто був мені близький. Усі прийшли, окрім нього. Він зателефонував за годину до початку і сказав:
— Пробач, не зможу сьогодні. У мами проблеми з тиском. Я повинен бути поряд.
Я була засмучена, але зрозуміла. Мама — це важливо. Однак пізніше, зателефонувавши дізнатися, як вона, я почула від Раїси Петрівни, що вона вже давно почувається краще.
— О, Міша? Так, він пішов у спортзал. А що сталося? — додала вона без тіні сумніву.
Це був перший тривожний дзвіночок, але я вирішила не робити поспішних висновків.
Через кілька місяців Михайло зробив мені пропозицію. Не було романтики, лише буденне:
— Думаю, нам варто одружитися. Як ти на це дивишся?
Він не чекав відповіді, а продовжив:
— В суботу моя мама хоче зробити невеличке сімейне свято. Приїдеш до нас?
Я погодилася. В суботу, одягнувши найкращу сукню, я вирушила до його дому. Мене зустріли тепло, але весь вечір нагадував інтерв’ю. Родичі розпитували про все: мою роботу, захоплення, навіть харчові звички.
Під кінець вечора Михайло піднявся і вимовив:
— Я радий, що сьогодні зібралися близькі люди. Хочу оголосити, що ми з Оленою вирішили одружитися.
У кімнаті запанувала тиша, а потім — оплески. Мене привітали, обійняли. Але я відчувала себе зайвою. Всі розмови точилися навколо Раїси Петрівни, її ролі в житті Михайла та їхньої ідеальної сімейної моделі.
У якийсь момент я зрозуміла, що весь цей час мене сприймали лише як додаток до їхнього світу. Ніхто не цікавився моїми почуттями чи бажаннями. Коли вечір добіг кінця, я вирішила поговорити з Михайлом.
— Ти впевнений, що ми готові до цього кроку? — запитала я.
— Звісно. Ми — ідеальна пара. Ти чудово вписуєшся в нашу родину, — відповів він, наче я була частиною його бізнес-плану.
Ці слова стали останньою краплею. Наступного дня я написала йому повідомлення:
— Пробач, але я не готова. Мені потрібно більше, ніж просто роль у твоєму житті.
Я видихнула з полегшенням. Тоді я ще не знала, що це рішення змінить усе моє життя. Але вперше за довгий час я відчула, що зробила щось правильно.
Зараз, згадуючи ті події, я розумію, що іноді найкраще, що ми можемо зробити для себе — це сказати “ні”. А ви коли-небудь потрапляли в ситуацію, коли доводилося обирати між зручністю і щастям?
