«Ой, лихо, що за ум – я й забула, що ти кум, ой лихо та біда – я забув, що ти кума» – співали за столом гості, а Микола і Олеся думками були в тому часі, де вони втілювали в життя приказку «Ой, що то за кума».
Тоді Микола ще не світив лисиною, а Олеся не прикривала шию другим підборіддям – вони кумували в спільних знайомих і чи то данина традиції, чи чужі діти кличуть на світ нових, але їхній роман спалахнув яскраво і так само швидко закінчився.
Микола клявся і божився в вічній любові, але лиш Олеся розмріялася про вічне щастя в сімейному гніздечку, здимів і дух за ним простив. Олеся ще й імена дітям не придумала, а вже мусила відкашлювати пилюку з-під його копит. І що його так сполохало? Якщо ти, чоловіче, кажеш жінці, що:
– Оченята твої, мов зірниці в небі, уста медовії манять мене пройти до тебе пішки з другої планети, шкіра твоя пахуча мені мутить розум.
То почуєш:
– Я твоя, твоя навіки.
Очевидно, що Микола не хотів вічності, але ж не треба було так розпинатися, бо отримав ефект на все життя, хоч хотів лиш розважитися.
Далі між ними лягло життя з його диктатом, що кожної тварі має бути по парі.
Микола пручався, як міг. Він навчився втікати до слів про «вічність» попутно розбиваючи купу щирих дівчачих сердець. А потім напоровся на таку панянку, яку життя добряче покидало і вона прорахувала кавалера наперед. Коли Микола виливав на неї потоки поезій і ріки компліментів, то вона соромливо опускала очі.
Микола бачив в цьому вищу міру цнотливості і наївності, хотів захистити від світових спокус цю ніжну квітку. А вона просто приховувала сміх від недолугих банальностей, які дарма прокладають шлях до її серця, бо вона знає про наслідки. А пилюки вже наїлася. Микола десь відкопав в собі лицаря і женився, а потім тяжко прокляв той день і годину, коли заговорив в ньому той лицар недолугий. Зате в дружині його милій заговорила прекрасна королівна і вона ганяла ним взад і вперед, аж земля під ним гуділа, бо твоя, чоловіче, родина має мати гарне житло, одяг, їжу і з кожним роком запити лише зростали. Отак наш герой-коханець і полисів в щасливому шлюбі.
Олесю життя ще кілька разів водило по тих самих граблях, але висновків вона так і не зробила. Розумієте, вона хотіла саме тих відчуттів, коли в очах чоловіка іскорка, під ним горить земля, з уст вилітають такі слова, що жіноче серце тремтить від захоплення, наповнюється силою безмежною і вірою у власну всемогутність.
Що то за відчуття, що то за сила, що то за радість. Вона, наївна, сподівалася, що накал емоцій лиш збільшуватиметься, але після декількох одружень вже не надіялася. Власне, вона перебивалася короткими романами, але з віком вони бували все рідше і рідше. Тоді вона й знайшла нову любов – гастрономічну і втратила почуття міри, і часу. Але це захоплення, принаймні, не вартувало їй душевних хвилювань і гірких самотніх сліз.
І от зустрівся лисий Пігмаліон зі своєю двобородою Галатеєю. Зустрілися, а краще би не здибалися, бо нема змоги дивитися на своє твориво і майстра. Якби та молодість знала, що старість отака – обдурена і розчарована, без гонору і пафосу.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
