fbpx

Минуло тридцять років – ціле життя. Сергій не підтримував стосунки з однокласниками, і друзями дитинства. Але ось випадково чи ні, але знайшов він цю Олю в соцмережі. Звичайна сторінка з рецептами і статусами про любов і надію. Ні фотографій, ні розповідей про себе – порожня сторінка, нецікава. Але у нього серце закалатало, він мало не задихнувся і написав листа

Один чоловік любив жінку. Він її все життя любив. В юності полюбив і в армію пішов. А вона заміж вийшла – так буває. В юності так важко чекати.

І почалося звичайне життя. Різні події і обставини. Цей чоловік домігся великого успіху. І у нього були захоплення – він же був нормальним чоловіком, цей Сергій. Але він так і не одружився. Він в душі продовжував любити дівчину, яка його не дочекалася, але це було так дивно, що він нікому про це не розповідав. І навіть собі не зізнавався. Але він пам’ятав її променисті очі, її сміх, її ніжні руки, її витончену фігурку…

І минуло тридцять років – ціле життя. Сергій не сидів в соцмережах – що йому там робити при його високому становищі? І не підтримував стосунки з однокласниками, і друзями дитинства. Але ось випадково чи ні, але знайшов він цю Олю в соцмережі. Звичайна сторінка з рецептами і статусами про любов і надію. Ні фотографій, ні розповідей про себе – порожня сторінка, нецікава. Але у нього серце закалатало, він мало не задихнувся і написав листа. І вона відповіла коротко і сухо. Він знову написав – він навіть не знав, де вона живе. І вона знову відповіла коротко. Люб’язно і коротко.

І він зрозумів, що любов нікуди не поділася, що він віддав би все на світі, щоб тільки побачити свою Олю, тільки поговорити з нею. Але вона вперто відмовлялася зустрічатися, хоча відповідала на листи. Він став розшукувати її, адресу знайшов – і знову глухий кут. Не поїдеш же додому до людини, там сім’я, чоловік, діти, онуки бігають… Він мучився і писав. А вона відповідала.

І так пройшов рік. І Сергій переживав і бачив сни, немов все знову як раніше, вони юні, красиві, знову разом … Він дуже переживав, дуже.

А потім ця Оля написала йому. Вона написала – нехай все залишається як є. Не треба зустрічатися. Мені під п’ятдесят. Я тяжко нездужаю. І від ліків я поправилась на сорок кілограмів. Я майже не можу ходити, тільки до аптеки. І я навіть не боялася, що ти мене підстережеш – ти мене не впізнаєш. Я тепер літня жінка з зайвими десятками кілограмів, але ти пам’ятай мене такою, якою я була. Я теж все життя тебе кохала, мій шлюб був помилкою, і ми недовго прожили разом. Я одна прожила життя – вже прожила. Усе. Я кохаю тебе і прощавай. Такий сумний і правдивий лист.

Цей Сергій побіг до Олі негайно – він же дізнався адресу. Вона відкрила двері і заплакала безсилими сльозами відчаю. А він дивився на неї і бачив тільки променисті очі і ніжні руки. Він свою Олю бачив, а більше не бачив нічого. Ось нічого зайвого, і крапка. Вона залишилася красунею, і нікого кращого не було на світі. І як нерозумно і марнотратно було втратити цілий рік! Цілий дорогоцінний рік на листування! І тепер вони разом. І зовсім не бачать один в одному ніяких змін, тому що любов має свій зір.

І кохана людина прекрасна і потрібна, що б з нею не трапилося. І, можливо, Оля одужає все ж – тепер є заради чого одужувати. І це – історія про любов. І про те, що ми не змінюємося для тих, хто нас любить…

Автор: Aнна Kірьянова.

Фото – ілюстративне, з відкритих джерел.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page