Днями дізнався приголомшливу правду. І ніяк не можу взяти себе в руки. Я ріс без батька. Вірніше спочатку у мене був батько. Спогади про раннє дитинство найтепліші для мене. У мене був тато, який приносив мені гостинці від зайця з роботи, катав мене на шиї, дарував мамі квіти. Коли мені було десять років, наш гуртожиток оголосили аварійним і виселили всіх жителів. Для того щоб заробити гроші на покупку квартири, батькові довелося виїхати на заробітки. Після того я його не бачив протягом семи років.
Гроші батько висилав, але сам не їхав. Як мені потім повідомила мама, у нього з’явилася інша жінка, і він вирішив залишитися там жити. На наше щастя, в маму закохався наш дільничний. Він зробив їй пропозицію, і ми стали жити з ним в його власній квартирі. Я дуже важко переживав зраду батька. І тому, коли мені було сімнадцять років, і я зустрів батька на вулиці, то не став з ним розмовляти взагалі. І навіть п’ять років тому, коли мати повідомила мені про те, що його не стало, то у мене не виникло жодного бажання їхати, аби провести його у останню путь.
Будучи дорослим, я розумів, що особисте життя може не скластися і люди знаходять собі нові пари. Але як можна забути про свого сина? Не спілкуватися сім років, а потім кидатися на вулиці в обійми? Загалом, у мого батька не було жодного шансу на моє прощення. І ось в минулому місяці не стало моєї бабусі. Її квартиру я вирішив продати. Ми з дружиною наводили порядок перед приходом потенційних покупців, і я виявив в бабусиних речах стопку листів. Ці листи були від мого біологічного батька. Те, що я в них прочитав, перевернуло мій світ з ніг на голову.
Виявляється, що батько не був винен в розлученні. Мама перша його не дочекалася, подала на розлучення і вийшла заміж за іншого. А коли батько приїхав до рідного міста, то бабуся приховала від нього наше нове місце проживання. У кожному новому листі батько благав бабусю дати йому нашу нову адресу. Просив дати йому можливість бачитися з сином. Я перечитував кожен лист і не вірив, що моя мати так вчинила з батьком, ще й мені казала не правду.
Першим моїм бажанням було поїхати до матері і кинути їй в обличчя всі листи. Як вона могла? Але дружина зупинила мене. Моя мати вже у віці і у неї не все гаразд зі здоров’ям. Але у мене тепер немає ніякого бажання бачити її взагалі. Більше тридцяти років я вважав батька винуватим. А зараз його вже немає, і я не можу нічого змінити, і навіть вибачитися перед ним не можу.
Як мені тепер жити з цим? Дружина мене підтримує, але наполягає, що мені потрібно пробачити матір. А я не розумію, як таке можна пробачити? Ця жінка залишила мене без батька, говорила неправду тридцять років. Адже можна ж було сказати правду про причини розлучення, нехай не відразу, але потім я б все зрозумів. А такого, як не крути я не можу зрозуміти зовсім.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
