Іван прийшов з роботи дуже втомлений. Йому хотілося швидше повечеряти і завалитися на диван, але не так сталося, як гадалося. Не встиг він переодягтися в свій одяг, як зі своєї кімнати вийшов десятирічний син.
— Тату, ти мене любиш? — Мишко так подивився на батька, що Іванові навіть стало трохи не по собі.
— А чого це ти задаєш такі питання? – підозріло запитав він, намагаючись зрозуміти, що від нього хоче дитина.
— Які такі? — Син глянув на Івана ще пронизливіше. — Тату, я просто питаю, і все.
— Ні, дорогенький… — Іван хитро помахав синові вказівним пальцем. – Знаємо ми ці ваші запитання.
— Тату, справді. ти мені просто скажи – любиш чи ні? – не вгавав син.
Іван засмучено похитав головою.
— Михайле, ти що, береш приклад з мами, так?
— Чому – з мами?
— Тому що тільки твоя улюблена матуся користується такими забороненими прийомами.
— Якими прийомами? – дивувався син. — Тату! Мені, що, не можна запитати, любиш ти мене, чи ні?
— Не можна! – відрізав батько.
— Чому?!
— Ти ще маленький!
— Ну, тату! — У сина затремтіла нижня губа, ніби він готувався заплакати.
— Ну, гаразд, — змирився Іван. — Говори прямо, що ти хочеш в мене попросити?
– Навіщо просити? – не зрозумів Мишко.
— Звідки я знаю, навіщо? – Іванові ця розмова почала діяти на нерви. Тим паче, що йому страшенно хотілося їсти, а дружина вже гриміла посудом на кухні. — Ти ж сам поставив мені це дивне запитання.
— Хіба моє питання дивне?! — розгубився Михайлик. — Я тільки запитав, любиш чи ні?!
— Ага. — Батько посміхнувся. — Твоя матуся теж завжди починає із цього. А потім, бац, виявляється, їй потрібна нова шубка! А потім, знову, бац, «поміняй-но мені, коханий, машину». А тобі що електричний велик потрібен?
— Та, не потрібен мені велик! Ти мені просто дай відповідь на моє запитання, і все!
— Ото причепився, — батько засмучено похитав головою. – Велик йому не потрібен, отже, одразу мотоцикл подавай.
– Який мотоцикл? Для мотоцикла права потрібні. Мені ж не дозволять ним керувати, тату!
— Правильно, ти ще малий!
— То він мені й не потрібен!
— А що тобі потрібно?
— Мені треба, — у сина в голосі майнула образа, — щоб ти сказав, любиш чи ні!
— Ну, все, Мишко, вистачить! — Батько роздратовано глянув на сина. — У тебе, справді, вже є все, що потрібне хлопцеві в твої роки. А я хочу їсти, уже немає сил терпіти.
— Ну, скажи, тату! Це так просто! Любиш, чи ні? Мені це дуже-дуже треба знати!
— Відчепись від мене, я тобі сказав! – випалив батько на сина. — Я хочу їсти, розумієш!
— Що тут відбувається? — На голос чоловіка в кімнаті з’явилася хранителька вогнища. — Лаєтесь, чи що?
— Ні, ми не сваримось, — захитав головою Іван. – Так, намагаємось розмовляти про життя.
— Мамо, я питаю в тата, любить він мене чи ні, а він не каже! — почав скаржитися Мишко на батька, але матуся миттєво відреагувала на слова сина і одразу суворо запитала:
— А навіщо ти ставиш батькові таке дивне питання?
— Мамо, мені треба знати!
— Хочеш щось попросити, га?
– Не збираюсь я нічого просити.
— Правильно. Тому що в тебе вже все є!
— От-от, — кивнув батько. — Я кажу йому теж саме, а він все ніяк не вгамується.
— Ну то й добре! Не хочеш казати, й не треба.
Син махнув рукою, важко зітхнув і пішов у свою кімнату.
У кімнаті він сів за стіл, взяв ручку, і в шкільному зошиті нерівним почерком почав виводити: «Домашня робота. Твір. Чи люблять мене мої батьки?».
Потім Мишко дуже важко зітхнув і продовжив писати. «Сьогодні мій тато зізнався мені, що він мене зовсім не любить.
Фото ілюстративне.
