На п’ятому році нашого з Олегом подружнього життя нагрянула сімейна криза. Чоловік дорікав мені, що я занадто розслабилася у відпустці по догляду за дитиною, не хочу працювати, тринькаю його гроші наліво й направо, та ще й вимагаю відпочинку за кордоном, мовляв, хочу розвіятися, бо засиділася вдома.
Ніде правди діти, я вирішила не виходити на роботу, не віддавати Алінку в дитячий садок, а весь свій час присвятити донечці, щоб підготувати її до школи, розгледіти її здібності та розвивати їх, так як я вчителька за освітою, і це мені під силу. Мій чоловік був успішним підприємцем, і ми могли дозволити собі жити на його зарплату.
Доки доня не пішла в підготовчий до школи клас, доки я ще не повернулася на роботу, вирішила скористатися часом і можливістю поїхати з родиною на курорт в Анталію, цим самим дати шанс нашому подружжю зблизитися і не сперечатися через дрібниці. Олег посилався на зайнятість і проблеми на роботі, пропонував мені просто походити зі своєю подругою та хресною мамою Алінки в кіно, театр, бар, словом, куди побажаю, розважитися і відкласти відпочинок на морях до кращих часів.
– Олеже, але ж я мрію, щоб ми втрьох поїхали. Я ж не стомилася ні від тебе, ні від Алінки, просто хочу побути разом.
– А я думаю, що тобі таки треба від мене й дочки відпочити. Тож погуляй зі своєю кумою Танею, а з Алінкою нехай твоя сестра Лариса побуде. Вона зараз якраз у відпустці, каже, що на море цьогоріч не їде, бо не має компанії.
– А ти звідки знаєш? – здивувалася я.
– Хіба не ти мені про це казала? – в свою чергу здивувався Олег.
Я такого згадати не могла, але навіть не задумалася над цим.
Ох, Лариса. З неї все й починалося. Не думала я й не гадала, що молодша сестричка на таке здатна. Але не буду наперед забігати в своїй сповіді. Бо тоді я ще не знала, що один мій похід із подругою в кіно та два вечори, проведені в барі, поставлять початок кінця нашому подружжю.
Коли я вийшла між люди, відчула смак безтурботного життя. З донечкою я також ходила в кінотеатр на денні сеанси мультфільмів, на річку, в парк, в дитячу кав’ярню, але відчути себе вільною від клопоту не могла.
А вдома в мене було приготування їжі для коханого, прибирання та спілкування з Алінкою, яка майже не хворіла, зростала розумницею, була готова до навчання в школі. З чотирьох років я водила її на танці, Потім вона захотіла навчатися малюванню, але в художню приймали тільки з шести років. Словом, донечка постійно була зі мною. Мене вважали гарною мамою, та як згодом виявилося, не всі так хотіли думати, а спланували свої аргументи.
Ларису Алінка також любила й охоче залишалася з нею. А ми з Танею насолоджувалися оксамитовими серпневими вечорами, бо з середини місяця мали вже повертатися до роботи.
Та попрацювати мені довелося недовго. В чоловіка почалися настільки серйозні проблеми в бізнесі, що він виставив на продаж наш будинок, щоб покрити збитки. Мені Олег натякав, що я могла б продовжити відпустку з догляду за дитиною, щоб поїхати в Італію на місце його матері, яка хоче пожити для себе, має право, бо достатньо вже напрацювалася. За рік я змогла б заробити понад десять тисяч. То була б значна допомога йому.
– А як же Алінка, Олеже? Я ж не можу її залишити!
– Телефонуватимеш. Зможете щодня бачитися й чутися.
– А обіймати донечку, пестити, бо ж вона ще маленька, також по відеозв’язку?
– Лариса змогла б побути з Алінкою, я їй платитиму. Вона якраз потрапила під скорочення, тож гроші зайвими не будуть.
Якби я знала, чим обернеться для мене цей заробіток! Не встигла я й місяць попрацювати, як моя сеньйора віддала Богу душу. Про ніяке пермесо моя свекруха з її родиною не домовлялася. Моя італійська була настільки поганенька, що порозумітися з ріднею покійної я не змогла. Вони сунули мені в руки кілька сотень і попросили на вихід.
Чоловік благав мене залишитися ще на трохи, свекруха телефонувала в Мілан, шукаючи мені нове місце роботи, за яке, до речі, треба було заплатити. Так як воно було тимчасове, обійшлося мені без оплати. Наші заробітчанки вже практикували такі підміни. Але з того часу я або сиділа без роботи, або підміняла, і, звичайно, набагато менше заробляла.
З донечкою я не так часто спілкувалася, як це собі раніше уявляла: То Алінка гуляє, то Алінка спить, то Алінка нездужає, то Алінка грається… Коли ж донечка розмовляє зі мною, то якось неохоче, ніби з примусу. А ще в Олега чомусь проблеми з Інтернетом, незаряджений ноутбук, забутий на роботі телефон… Розмова лаконічна, мовляв, дуже зайнятий. «Щось відбувається, – відчувала моя душа, – вони щось приховують, тож не чекатиму. Мені байдуже до Олегових справ, до будинку, тільки б все добре з Алінкою».
Нікого не попередивши, я приїхала додому, чим неприємно збентежила благовірного: він, буцімто, так на мене розраховував, так розраховував.
– Я до школи повертаюся, та й Алінку в перший клас проводжатиму.
– Ти проміняла Італію на свою копійчану зарплату в школі?! Жінки там роками працюють.
– А-а, то ти надіявся мене збутися?
Про те, що відбувалося далі, можна серіал знімати. Та я розповім лаконічно. Ще до мого від’їзду в Олега з Ларисою закрутився роман, і виник план, як мене позбутися, щоб мати чим аргументувати в суді: погана мама залишила дитину й подалася за солодким життям, з донькою два роки не бачилася, Алінка ображена на маму, не хоче з нею спілкуватися, а прив’язалася до тітки.
Нас розлучили без терміну на примирення. Подвійна зрада мене не хвилювала, а ключик до серденька донечки довелося якийсь час підбирати.
