З мене справді було годі за всі двадцять років нашого шлюбу. Кажуть, що генералів мало і вони жонаті, тому треба виходити заміж за солдатів. Я вийшла за такого і до генерала йому ще ой як далеко, а я більше не бачу сенсу в такій кар’єрній драбині.
Донька вчиться далеко і вже давно самостійна, адже у нас в родині так заведено – кожен має бути самостійним і нікому не надокучати.
А я так більше не можу. Я хочу надокучати, запрошувати подруг на какао під кущем троянд, хочу кота і собачку, хочу онука чи онучку. Щоб вони всі радо приїжджали до мене, а я їх буду зустрічати в якомусь яскравому платті, щоб ніяких формальностей і кольору хакі.
Отак я вирішила і купила невеличку хатинку біля гарнізону чоловіка. Оскільки там депресивний регіон, то й будинок мені обійшовся дуже дешево. Я кажу «мені», бо я відкладала останні десять років зі своєї зарплати на цей будиночок мрії і чоловік та донька вже втомилися мене підклювати з цього приводу.
І ось я купила будинок, чоловік дав гроші на ремонт і все літо я провела там, на своєму подвір’ї, на своєму ліжку і на своєму городі. У мене переважно росла зелень і квіти, бо я зовсім не досвідчений городник.
Ну й добрі люди підкинули мені кошеня під ворота. Воно так нявчало, що його важко було не почути, а, коли я його взяла в руки. То воно мене ще й подряпало, а потім чкурнуло на дровітню і вже пищало, бо не могло злізти.
Я носила йому туди їсти, щоб воно не охляло… Але голос в кошеняти казав, що воно повне сил і житиме довгі роки.
Десь через місяць воно звідти злізло само і пішло до мене в хаті, а далі й на руки.
А потім перетворилося в таку гарну кішку, лагідну та добру, що я не могла нею налюбуватися:
– Ти справжня жінка, так? Поки не буде по твоєму, доти ти не заспокоїшся, – казала я кішці.
Але от мого чоловіка вона не полюбила. Я думала, що вона просто робить той самий фокус, що й зі мною, але любові не трапилося ні через місяць, ні через рік.
На пізню осінь і зиму я поїхала до чоловіка в квартиру, бо в селі було надто холодно, а я не купила дров, а газом хата не напалювалася і швидко остивала.
Взяла з собою кішку, то вона там всі речі Валентина мітила і дерла. Я не могла зрозуміти, що з нею не так, а
Вадима така поведінка кота виводила з себе.
– Я її просто викину і все! На тому в хаті буде спокій.
Я тоді вирішила, що відвезу її в село і там буду лишати корм і приїздитиму двічі в тиждень, щоб пропалити хату.
– Ти вже геть зі своєю кішкою розум втратила? Та дворняга нам обійшлася по збиткам, як породиста і вихована кішка!
Я не впізнавала чоловіка. Він не був таким. Так, строгим і вимогливим – так, але ж не таким черствим.
А потім все виявилося банальним – я прибирала за кішкою квартиру і виявила чужу сережку під диваном.
Сережка була знайома. Подруга моя такі носила.
І що тепер? Треба ж усе ділити і мою мрію також прийдеться ділити?
На душі було так… коти шкреблися і нявчали… отак було.
Поїхала в село, натопила хату, обійняла кішку і питаю, що ж мені робити?
– Якщо він мені зрадив в житті, то й вчепиться до нашої хати… Від зрадників всього можна очікувати…
Кішка нічого не радить, тільки треться і муркоче, а я просто нічого не хочу робити. Я хочу жити своїм життям в своїй хаті, але як все розкриється, то цього не буде… Не буде мого дому до якого я так довго йшла.
Що б ви порадили в такій ситуації?
Історія заснована на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
