Мати моя вийшла вдруге заміж, коли мені було вісім років, вона й до того не дуже про мене піклувалася, а після того, як на світ з’явилася моя сестра Інна, то й поготів. Вітчим так само не звертав на мене уваги, завжди приносив солодощі і іграшки своїй дитині, а мені «хай її батько приносить». Я мріяла аби мене батько забрав, але я не була йому потрібна в його новій родині, не було у мене й люблячої бабусі, яка б мене прихистила. Була лише мрія вирости і ніколи не приїздити до матері з сестрою.
І ось я виросла і пішла вчитися, переїхала в гуртожиток і знайшла своє кохання. Михайло був і гарним, і з багатої родини.
– Віро, може, вже пора знайомитися з твоїми батьками? Як ми весілля організуємо, коли ми один одного не знаємо.
І ось тут я й припустилася помилки – привела Михайла в ту родину.
Мати аж вилася навколо нього, все випитувала, розхвалювала при мені Інну, мовляв, якщо б так зі мною не склалося, то он яка у неї ще одна красуня і розумниця на прикметі.
Пригадую, що у мене тоді була літня практика і я залишилася на два заїзди в таборі, вирішила підзаробити грошенят, щоб взяти собі гарну сукню на прокат.
І за цей час мати й перетягла Михайла на свій бік.
То Інночку треба було відвести в поліклініку, то Інночка з хлопцем розійшлася і її треба повести в кіно, далі в театр, далі в кафе…
– А я що винна, якщо Інна за тебе краща? Ніхто твого хлопця за вуха не тягнув.
І отак було по моєму весіллі, ніхто не просив у мене вибачення, а всі посилено готувалися до весілля.
– За що ти мене так не любиш?, – спитала я матір, – Я ж теж твоя донька.
– До чого тут люблю чи ні? Інна краща за тебе і я в цьому хіба винна? Вона достойна мати багатого чоловіка, а ти собі раду даси, не маленька.
– Ти ще мене шукатимеш, мамо, бо Інна твою старість не догляне.
– А ти хіба кудись з цього міста дінешся з твоїми знаннями і твоїм характером?, – скривилася вона, – А от Інна далеко піде.
Тому я й поїхала з міста спочатку в інше, далі в іншу країну. Обірвала всі зв’язки і не виставляла свої фото в мережу, була під прізвищем чоловіка, місто не вказувала, де народилася.
У мене все налагодилося, бо ми маємо з чоловіком невеликий готель, постійні клієнти у нас цілоріч. У нас двоє дітей та троє онуків і спокійне теперішнє та таке є майбутнє.
Але недавно співгромадяни заповнили наше містечко і мене впізнала колишня одногрупниця.
– Слухай, мати твоя важка, знаю, що вони шукали тебе, щоб ти змогла її сюди зібрати.
– А сестра що? Вона ж заміжня за багачем?
– Та Інна сама така, що за копійку ладна на все, а тут матері відказала, що й так шансів мало і вона не планує в такі важкі часи отак грошима розкидатися.
Я задумалася, адже мати все таки. Порадилася з чоловіком і той сказав, щоб привезти її сюди, може тут буде більше шансів. Я не встигла і не відчула ні полегшення, ні жалю. Інна бідкалася, яке все зараз дороге, що я теж її донька і маю дати на пам’ятник.
– Але ж ти для неї була єдиною донькою, то чого я маю давати на це гроші?
– Що? ти там грошима розкидаєшся і шикуєш. А ми маємо тепер кожну копійку берегти! Завжди така була, все собі на умі, ніколи б нікому не допомогла!
– Я тобі віддала коханого хлопця і ще тобі щось винна?
– Віддала? То забирай назад! Вже втомилася від тих любок телефон блокувати, тільки й грошима дорікає! Дякую, тобі, сестро, за такого чоловіка. Щиро дякую!
І що я на все це маю зробити? Яка донька – така й мати, а для мене вони чужі.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота