Дивовижно просто, як смішно буде звучати від молодої дівчини, що вона кохає мого п’ятдесяти трирічного чоловіка, підприємця середньої руки…
«Господи, дитино, – думала я, – що ж з тобою не так», а з неї в той час сипалося, наче з прорваного мішка:
– Він любить мене, але ви вчепилися за нього і не даєте йому продихнути! Відпустіть його, він же вас не кохає і ніколи більше не полюбить!
– А тебе він кохає?, – спитала я.
– Звичайно! У нас і дитина спільна, – і вона показала на згорточок, – Михайло мені й квартиру купив і живе практично зі мною!
– То чого ж ти його не годуєш та не переш з нього, що він до мене приходить?, – спитала я.
– Бо ви для цього лише годитеся!, – випалила дівчина і поглядом ковзнула по моїй доволі ширококостій фігурі та великому балахону.
Яка гірка правда.
Лиш для цього годжуся…
А колись і на руках носив, і в вічному коханні божився…
Ми студентами ще були, коли одружилися, жили в батьківській квартирі, а потім Михайло як пішов вгору, то його вже неможливо було спинити.
А я? – Золота медалістка варила каші і міняла підгузки…
Діти були ще малі, коли я вперше відчула, що Михайло гуляє. В мене не було доказів, я не шпигувала за ним, але я на всі тисячу відсотків знала, що він когось має.
Він часто їздив у відрядження, далі допізна працював, далі мав зустрічі в вихідні… Практично, я була вдома сама з дітьми, а він десь там заробляв, крутився і веселився.
Я собі сказала, що заради дітей маю це пережити.
А далі звикла.
Зараз це так звучить… звикла… До чого тільки жінка не звикає…
Діти підросли і пішли в інститути, я вже працювала просто для того аби не бути вдома на самоті, відволікала себе роботою, ідеальним порядком та стравами від відомих блогерів…
Я лиш почала жити якось так, напівсили… А тут ця панянка з дитиною взялася і такий знаєте копняк…
– Добре, я йду, а ти тут, дитино, залишайся та чекай на Михайла. Перекажи йому, що я більше не хочу з ним жити.
Батьківська квартира давно зачекалася господиню, все було необжите і розхитане.
Я спокійно прибирала в квартирі. Коли в двері подзвонили і знову неждані гості – на порозі стояв чоловік.
– Любо, ти чого? Я не збираюся нікуди від тебе йти! Тим більше, у нас діти! Я вже не в тому віці, щоб з маленькою дитиною жити в одній квартирі. Мені потрібен спокій.
– Мені все одно, – сказала я так само спокійно, – Мене твої проблеми від тепер не хвилюють.
Я закрила за ним двері в усіх сенсах.
Діти нормально сприйняли такий поворот подій. Тим більше, що вони батька й не знали добре, а такий вчинок його не красив.
Суд присудив мені половину майна, тому чоловік переїхав жити до своєї дівчини з дитиною. Він трясся весь від злості, що я спеціально все підлаштувала. А я, чесно, кажучи, й не думала, що це мені принесе стільки насолоди і грошей…
Тепер молодий татусь й далі працює і гуляє, а його кохана не дружина чекає його вдома з дитиною.
Чесно кажучи, мені цю дівчину шкода, бо вона могла б мати зовсім інше життя, якесь кохання, але ж вибрала жити з старшим чоловіком. Грошей тепер у них вдвічі менше і буде ще менше, бо Михайло не планує спинятися зі своїми уподобаннями…
Мені зараз спокійно і добре, поїду з дітьми та онуками на відпочинок, бо геть мені нерви ця ситуація розгойдала.
Фото Ярослава Романюка.
