Коли у мене на світ з’явилася Наталка, то першою була думка – чого не хлопчик?
І так у нас з Михайлом не все слава богу, а тут ще й дівчинка.
Вся червона і плаче без кінця… Точно Михайло від мене піде… А хто мене з дитиною потім візьме заміж? Як я буду жити?
А дитя наче навмисно ревіло і аж червоніло з натуги.
Михайло прийшов, подивився, привіз додому і за свої справи, а я вдома з дитиною.
– Господи, та угомони вже її, – говорив невдоволено, – Ти ж мати якась чи як?
Я не знала, як угомонити. Цього ж не учать, а підказати нікому! Мама моя далеко і може листа написати, а свекруха теж тільки зауваження робить – їсти нема чого, хата неприбрана, дитина плаксива, пеленки непопрані!
А Михайло… Ще до появи Наталочки я бачила, що він не той чоловік, який обніме і допоможе… Симпатія, яка була між нами випарувалася десь через рік або й швидше.
Я старалася, бачить Бог, дуже старалася – прийти з роботи і все встигнути зробити, приготувати вечерю і розпитувати його про роботу, розказувати про свою…
Але його це втомлювало:
– Дай побути в тиші, – казав і всідався за телевізор…
На роботі радили прив’язати чоловіка до себе дитиною. Я й вирішила, що так зроблю і уявляла, як він гордитиметься, що у нього син і вчитиме його їздити на велосипеді. А тут знову я зробила все не так – дівчинка.
Ще через рік Михайло пішов від мене. А я залишилася сама в гуртожитку з дитиною, яка як не плакала, то нездужала.
Чомусь думала, що якби був сина… все б могло бути по-іншому…
А ця дитина вічно плаксива і безпомічна… Ніяка, одним словом.
Отак ми й жили далі – я на роботу, Наталю в ясла, далі додому і господарюємо. Згодом нам дали квартиру, однокімнатну.
А якби був Михайло з нами, то була б двокімнатна!
Тіснися тепер в цих хоромах, де кухня маленька і ванна з туалетом разом. Особливо незручним це стало, коли Наталя стала підлітком і годинами в тій ванні сиділа, що в туалет сходити не було як.
А особисте життя… Та, поки не бачили мене поруч з дитиною, то ще задивлялися, а як бачили поруч Наталю, то й йшли до незаміжніх і без «прицепа».
Отаке сіре життя було – ні радості, ні допомоги, вічні перепалки з донькою, яка мало того, що мені життя зіпсувала, то ще й собі почала псувати з юності – то в компанію попаде, то заміж вискочить мені ж на зло.
– Ти собі запам’ятай: я тобі нічим допомагати не буду! Сама собі приведеш. Сама й виховаєш! Досить з мене соки пити!
– Та я з радістю від тебе піду!
Думаєте пішла? Та прилізла до мене через рік з онучкою! В нашу однокімнатну квартиру!
Життя не було ніякого, бо за кожну дрібничку – сварка, кожне слово наче червона шмата для бика…
– Хто тебе таку візьме, – казала їй я, коли бачила, що вона знову губи малює, – Вже все, я ж тебе попереджала! Думати треба було хоч трохи, але ж хіба є чим?
Ще й онучку Віру намовляла бабусю не слухати, все та дитина шкоду робила і ламала та рвала, бо ж бабусине, його не шкода…
Коли ж Наталя зібрала речі і поїхала навіть не попрощавшись і без записки, я тільки полегшено зітхнула – місця більше буде.
Мені було лиш п’ятдесят і я ще вірила, що хтось мені трапиться, хоч вдівець, хоч розлучений аби вік разом прожити…
Наталка не давалася чути більше року і я ні-ні та й почала переживати, де вона. Але потім прийшов лист, що вона вийшла заміж і дуже щаслива…
Що ж, нарешті щось правильно зробила.
Я їй так і написала – хай вже тримається за того чоловіка, раз її таку взяв та ще й з дитиною.
Ще, поки я працювала, то в хаті не було так сумно, але після пенсії стало просто важко від думок, які крутилися в голові.
Багато чого передумалося і виходило, що не так вже й треба було мені за кожну дрібницю до дитини чіплятися, не все так загострювати… Кому тепер я потрібна? Навіть їм мене не треба, рідним дівчаткам…
Я тоді написала Наталі великого листа з вибаченнями, може й недоладними, але такими, як відчувала…
Донька мені відповіла. Написала, що пробачає і теж перепрошує за деякі речі, бо вона сама вже бабуся… Запросила в гості і я поїду, хоч це й не близько.
Тепер думаю, що варто було раніше усвідомити, що розбита чашка з сервізу чи порізана штора не вартували тих докорів… Як шкода, що розкаяння приходить надто пізно…
Фото Ярослава Романюка.
