З кожним днем мені все важче спілкуватися з подругою, бо її одержимість сином і його майбутнім вже перейшла всі межі розумного. Але останній випадок міг би бути просто плачевним, якби не я.
Подруга моя Юля має єдиного сина Євгена, хлопця й справді гарного та розумного. Та й сама рожина їхня доволі заможна і за невістку собі Юля приміряла найбагатших дівчат містечка. Коли ж Євген сам вступив в столичний вуз, то корону їй зняти було просто неможливо.
– Знайде собі киянку і буде в столиці! А ми що – ми продамо тут квартиру і його з житлом допоможемо. Завжди мріяла мати невістку з Києва, – тільки й говорила вона.
Мене трошки завидки брали, бо мій син пішов в технікум на механіка… Та й невістку приведе, в кращому випадку, з села…
Але Юля все хвалилася і хвалилася, поки Євген не привіз додому дівчину.
Я знала, що їде майбутня невістка, бо Юля три дні пекла і варила аби вразити столичну гостю. А далі мовчить Юля.
Я й зрозуміла, що щось пішло не так. прийшла я сама, а вона лежить на ліжку, компрес на голові і охкає.
– Ну, як невістка, – питаю одразу.
– Та що невістка? З села без газу!!! Їла і пила, наче сто років такого не бачила! Ой, не маю вже сили щось синові казати… Тільки одне надіюся – що скоро він надивиться на гарне личко і порозумнішає.
Але минув час, але Євген свою Оксану не кидав, а навпаки, сказав матері, що вони одружилися.
– То як? Та тобі вчитися треба!
– Я буду вчитися і працювати.
– То я тебе для того ростила, щоб ти гарував сторожем, а ота дітей множила? З твоєю головою тобі міністром треба бути. А ти отак себе в болото? Через рік дивитися на неї не захочеш, а кар’єру вже профукаєш!
Євген кинув слухавку, а Юля знову лежала з компресом. На скромне весілля вона не поїхала і чоловіка не пустила, мовляв, нема чого витрачати гроші на родину, яка й так скоро розпадеться.
Не поїхала вона, коли й онук з’явився…
Я вже не розуміла – та ж уже пізно з себе щось корчити, переступи через себе і хай діти живуть.
– Я ту драбку бачити не можу, я себе просто не контролюю. Сина мені загубила!
– Ти ж казала, що продаш квартиру і синові допоможеш, – кажу їй.
– Їй? Та ніколи! Хай хоч в підвалі живуть!
Але я не Юля і на сторінку Євгена заходжу і на його дружини. Та й бачу я, що живуть вони в гарній квартирі, видно, що новобудова. Жінка гарна і дитинка чудова. Все таке зі смаком і видно, що достаток.
Я тоді зайшла на сторінку до Оксани і бачу, що жінка доволі успішна – має власний сайт і магазинчик з виготовлення розвиваючих іграшок для дітей. знаєте, такі книжечки з тканини, які з тканин і ґудзичків, липучечок і то все доволі багато коштує.
Я тоді до Юлі.
– Слухай, та подивися ти як вони живуть! Твоя невістка магазинчик має з продажу іграшок і судячи з того достатку, як вони живуть, то може собі дозволити комфорт.
Я почала їй показувати і фотографії їхні і показувати, скільки що коштує. Тут Юля зметикувала, що не так вже й прогадав її Євген!
Взяла чоловіка і поїхала до сина з подарунками.
В себе виставила фотографії з сином та онуком, де вона на всі свої зуби усміхається і з невісткою обіймається!
Якби я її не знала, то й справді, повірила б у її щирість.
І так мені гидко стало! Як то людина так може?
Фото Ярослава Романюка.
